Повинен був з’явитися людина, що втілив би у своїй душі пам’ять про усіх… борошнах людських… ця людина Достоєвський. А. М. Горький Є письменники, у мир книг і героїв яких входиш просто, “без запрошення”. Такий А. П. Чехов. Його оповідання можна читати в будь-який час, без кінця. Але є художники слова, для читання книг яких мало навіть особливого настрою

Їх не зрозуміти й не розгадати їх “таємницю”, якщо не буде попередньої підготовки. Для мене таким був Федір Михайлович Достоєвський. Ранні добутки цього автора не зробили на мене особливого враження. Байдужими залишили й романи “Ідіот”, “Брати Карамазовы”. Я ніяк не міг вчитатися в “Злочин і покарання”.

И раптом я наткнувся на його “Записки з Мертвого будинку”. Дивна книга… Нічого, здається, особливого, але мене вона потряслася

Зрозумівши, що пережив і передумав письменник в “приємному” суспільстві каторжан, я зовсім по-новому прочитав і його роман про Раскольникове. Достоєвський занадто добре знав душу людську, тому-те й зумів виконати велике завдання: показати заколотну й злочинну натуру зсередини, проникнути в її думці. Великий перелом, що почався в Росії реформами Олександра II, викликав, як відомо, і посилення ролі капіталу, поглиблення прірви між багатством і вбогістю, а разом із цим і ріст індивідуалізму. Такий крайній індивідуалізм, що доходить до повного заперечення прав людей, моралі, вікових традицій, закону, нарешті, бачимо ми в романі й у Лужине, і у Свидри-Гайлове, і в інші. І, звичайно, Враскольникове.

Він звичайний російський студент, що кинув навчання через відсутність грошей. Тулиться в жалюгідній комірці. Сама обстановка цієї клетушки, схожої на шафу, може звести з розуму. Два роки він абияк перебивався дешевими уроками й убогою підтримкою матері, що жила в провінції. А потім “озлився”, забився у свою “будку”, “як павук”, і кинув навчання

Останні веши заклав під величезні відсотки бабі-лихварці. Родіон Розкольників відчуває в собі ясний і сильний розум, схильний до аналізу. Він, безумовно, людина незвичайних здатностей, сильного характеру. Всіх цих обставин виявилося досить, щоб у душі героя роману відбувся трагічний перелом

Цей новий погляд він оформляє теорією власного твору. Зміст її в тім, що людство ділиться на “тварин тремтячих”, “людський мурашник”, куди ставиться величезна кількість людей, який повинне нехтувати, і на невелике число вибраних, “право имеющих”. Розкольників відкриває “закон”, як він уважає, “вічний і непорушний”: “…

Хто міцний і сильний розумом і духом, той над ними й владар! Хто багато посмітить, той у них і прав. Хто на більше може зазіхнути, той у них і законодавець… Так досі велося, і так завжди буде!

” А досягши влади, уставши над цим “мурашником”, можна тоді ощасливити людей, які, як думає Розкольників, самі не здатні зрозуміти, у чому їхнє щастя. От і початок його злочину. Всіма силами душі все життя боровся письменник з тими поглядами, які проповідували дуже різні й часом внутрішньо чесні люди, що ціль виправдує засобу

Що можна загладити “крихітним злочином тисячами добрих справ”. Немає! Немає! Немає! Достоєвський переконливо показує, що, якщо засіб злочинне, ціль не може бути гарної. Уже тому, що перехід моральних границь, насильство над людиною, а тим більше вбивство, спалює душу того, хто думає ощасливити людей. Поставившие себе в особливий, надзвичайний стан, самі особливі права, що дали собі, що привласнили право вирішувати, що добре, а що погано для мас, такі діячі стають протилежностями своїм поглядам. Наша революційна історія, на жаль, повністю підтвердила цю думку Достоєвського

Зовнішній злочин Раскольникова - подвійне вбивство - саме по собі огидно. Але за ним ми бачимо, якщо можна так сказати, внутрішній злочин. Воно проти людської натури, проти тих добрих почуттів, які він намагається насилувати, придушити, висміяти

У результаті він уже сам не в змозі розібрати, де границя між добром і злом. Внутрішній злочин його почалося задовго до вбивства й триває й після. Однак він уважає, що не теорія його винувата, а сам він виявився “вошею”, її невартим, - так уважає він і мучається каяттями самолюбства. Ми бачимо, як важко й болісно приходить до розуміння порочності свого переконання Родіон Романович. Тільки на каторзі, за словами автора роману, відбувається повне усвідомлення того, що не насильство, а любов до людей може виправити мир. І не якісь аргументи переконали його, а власна натура, що не витримала роздирань совісті й величезної щиросердечної ноші

Адже цей юнак, у сутності своєї людин добрий, не раз доводив широту й щедрість душі, готовність до самопожертви. Так само, як і злочин, покарання Раскольникова можна розділити на зовнішнє: страждання, які він заподіяв близьким, і внутрішнє. Завдяки найбільшому мистецтву письменника, ми бачимо протягом десятків сторінок, як мучається його герой

Спочатку тому, підозрюють його чи ні. Потім від того, що заплутався, що один злочин спричинив і інші. Потім від свідомості, що він не “право має”, а така ж “воша”, як і все. І від багато чого іншого. Він почуває, що злочин не тільки не підняло його над людьми, але й зробило як би вигнанцем, чужим серед них. Втім, чи варто переказувати те, що з таким блиском розкрив Достоєвський

Ми бачимо, що внутрішнім і найстрашнішим покаранням для людини, що возомнили себе Наполеоном, виявилися щиросердечні борошна, неможливість перебороти совість і добрі почуття. Каторга й для Раскольникова, і для читача здається навіть полегшенням. Ми живемо в часи, коли злочинність захльостує суспільство. Деякі злочини своєю безглуздою жорстокістю, попранням всіх норм моралі потрясають людей. Здається, що в боротьбі із цим злом вallsoch.

ru 2001-2005 чимсь допоможе звертання до творчості великого гуманіста. І як би хотілося, щоб для нинішніх “наполеонов” самими нестерпними стали б щиросердечні страждання! Адже скільки нині таких раскольниковых?!