Борис Грінченко — визначний поет, прозаїк, драматург, перекладач, літературний критик, мовознавець, фольклорист і етнограф, педагог, публіцист, організатор видавничої справи, бібліограф, громадський і політичний діяч. Життєва й творча доля Грінченка — це важкий шлях українського інтелігента, його невтомна творча й громадсько-просвітницька діяльність. Він зазнавав переслідувань та ув’язнень, постійно перебував під наглядом жандармів. Становлення його як письменника й громадянина відбувалося наприкінці XIX ст., у найглухішу пору суспільного життя України. То був час жорстокого придушення будь-якого національного самоствердження, час тотального витравлення всього українського — починаючи з ідеї й закінчуючи словом. І ось у цю «прокляту пору» Грінченко став одним із небагатьох пробуджувачів національної свідомості, справжніх будівничих національної ідеї, істинних патріотів України. Дуже влучно сказав про Грін-ченка письменник М. Чернявський: «Він більше працював, ніж жив».

Борис Дмитрович Грінченко народився 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (нині — Сумська область) у небагатій дворянській родині. Мати виховувалася в російській сім’ї полковника царської армії, тому зовсім не знала української, проте почала читати нею, коли побачили світ перші літературні праці сина. Тринадцятирічний Борис Грінченко в батьковій скрині випадково знайшов «Кобзаря». Відтоді поезія Тараса Шевченка зачарувала хлопця й стала для нього особистим Євангелієм. Він почав писати українською. Цікаво, що бабуся по батькові доводилася двоюрідною сестрою Г. Квітці-Основ’яненкові. У маєтку родини Грінченків часто збиралися освічені люди, гостював тут відомий байкар Петро Гулак-Артемовський.

Протягом 1874–1879 рр. хлопець навчався в Харківській реальній школі. Цей престижний на той час навчальний заклад давав ґрунтовні знання й відкривав перспективу для навчання в університеті. Однак з п’ятого класу Бориса виключили й ув’язнили через зв’язки з підпільною народницькою організацією. Поліція затримала Грінченка, коли він ішов на заняття; у його портфелі знайшли видані в Женеві М. Драгомановим заборонені брошури «Як наша земля стала не наша», «Про багатство і бідність» та ін. Харківський губернатор зробив усе для того, аби змусити батька зненавидіти сина: він дорікав Дмитрові Грінченку, що син дворянина поширює крамолу в суспільстві.

 Батько, який дуже пишався своїм благородним походженням, приходив до ув’язненого сина й вимагав від нього назвати імена спільників, бив його, не давав води, переводив у найгірші камери, а в сильні морози наказував робити в них протяги. Борис Грінченко зізнався лише тоді, коли довідався, що його ідейні побратими вже виїхали з країни. Внаслідок тортур і нелюдських умов перебування у в’язниці Грінченко захворів на туберкульоз.

Після двомісячного ув’язнення Борис працював дрібним канцеляристом Харківської казенної палати. Склавши екстерном іспити при Харківському університеті на народного вчителя, у 1881–1894 рр. працював за фахом на Харківщині, Сумщині, Катеринославщині.

Борис Грінченко. 1879 р.

У ці роки Борис Дмитрович уславився своєю педагогічною діяльністю: уклав для дітей читанку «Од снігу до снігу», захищав ідею навчання дітей рідною (українською) мовою. На літніх учительських курсах у Змієві, що на Харківщині, він виступив з палкою промовою, яку взято за основу статті «Якої нам треба школи». До речі, на тих зміївських курсах Грінченко познайомився з молодою вчителькою Марією Миколаївною Глади-ліною. Ця зустріч у його житті була, напевно, найсвітлішою. Щирі задушевні розмови, спільні інтереси, листування зблизило молодих людей так, що вони називали одне одного лише по-родинному: «сестро Марусю», «брате Борисе». На початку 1884 р. Борис одружується з Марією, яка стала йому вірним другом і соратником у всіх справах, а згодом — письменницею та перекладачем, відомою під псевдонімом Марія Загірня.

Від 1881 р. Б. Грінченко поєднує педагогічну діяльність із письменницькою творчістю. Під власним прізвищем і під різними псевдонімами (П. Вартовий, Іван Перекотиполе, Василь Чайченко, Б. Вільхівський) він систематично друкується в періодичних виданнях, найчастіше галицьких, бо в підросійській Україні слово українське було заборонене. У 1880-х — на початку 1890-х років виходять друком його поетичні збірки «Пісні Василя Чайченка», «Під сільською стріхою», «Під хмарним небом», «Пісні та думи», «Хвилини». Як і Панас Мирний, Нечуй-Левицький, Франко, Грінченко займався художньою творчістю тільки ввечері після роботи.

У 1887 р. молоде подружжя Грінченків переїздить до с. Олексіївки на Луганщині. Відома освітня діячка, письменниця, українська патріотка Христи-на Алчевська відкрила тут народну школу в маєтку свого чоловіка. Вона була незадоволена тогочасним навчальним процесом і розшукувала справжніх ентузіастів освіти, тому й запросила Грінченка як авторитетного педагога. За короткий час ця школа стала найкращою в повіті. Тут Грінченко проявив себе як учитель-новатор, досвід якого і до наших днів не втратив своєї актуальності. Ним написано майже двісті художніх творів. У цей час Грінченкові з огляду на його педагогічні досягнення запропонували вступити до Західноєвропейської ліги вчителів. Борис Дмитрович погодився, але якщо буде представляти в ній не Росію, а Україну. Після такої заяви його кандидатура була відхилена.

У 1894 р. Б. Грінченко переїхав до Чернігова, тут він почав працювати в губернському земстві, займався упорядкуванням музею українських старожитностей. Організував видання дешевих книжок для народу українською мовою («Про грім та блискавку», «Велика пустиня Сахара», «Жанна д’Арк», життєписи І. Котляревського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ’яненка та ін.). Ці книжечки, що сіяли серед простих людей просвіту й пробуджували національну самосвідомість, видавалися багатотисячними накладами, і це в умовах офіційної заборони українського слова.

Проте головним захопленням Грінченка залишається творчість. Митець пробує свої сили в різних жанрах: пише повістеву дилогію «Серед темної ночі» і «Під тихими вербами», публікує п’єси «Ясні зорі», «Нахмарило», «Степовий гість», «Серед бурі», з’являються його наукові праці, зокрема «Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх

з нею губерніях» у трьох томах (1400 сторінок!), «З уст народу» і «Література українського фольклору». Щоб прилучати співвітчизників до світової літератури, письменник багато перекладає.

За участь в українському русі письменника звільняють із чернігівського земства. Родина опиняється без засобів до існування. Однак несподівано з’являється нова, нарешті цікава робота. Редакція журналу «Киевская старина» запропонувала письменникові взятися за підготовку видання словника української мови. У 1902 р. Грінченки оселилися в Києві.

Хоча частина словника вже була зібрана, але весь тягар підготовки видання ліг на плечі Бориса й Марії Грінченків. Незабаром ця титанічна праця увінчалася успіхом. У 1907–1909 рр. «Словарь української мови» вийшов у світ. Чотиритомне видання містить 68 тисяч слів із народної й писемної мови. Словник був удостоєний Російською імператорською академією наук другої премії імені Миколи Костомарова. Досі він залишається авторитетним, найбагатшим джерелом живої народної мови (у 1996 р. після багаторічної заборони словник було перевидано).

У Києві Б. Грінченко не тільки працював над словником, а й займався громадською діяльністю, організацією української преси й товариства «Просвіта». У 1904 р. став одним із лідерів новоствореної Української демократичної партії.

Донька Грінченків, Настя, також брала участь в українському національному русі, перекладала, писала літературні твори, захоплювалася музикою. Після закінчення гімназії поїхала у Львів, де навчалася на філософському факультеті університету. Незабутнє враження справила на дівчину зустріч із Франком. Приїжджаючи додому в Київ, незважаючи на перевірку, вона привозила підпільну літературу. За активну участь у революційних подіях 1905 р. Настю заарештували. У тюрмі вона захворіла на туберкульоз і 1908 р. померла. Невдовзі не стало і її крихітного синочка — єдиного онука письменника.

Pages: 1 2