“Зайва людина”, “зайві люди”, “галерея зайвих людей” - звідки з’явилася цей термін у російській літературі. Хто вперше так вдало застосував його, що він міцно й надовго затвердився у творах Пушкіна, Лермонтова, Тургенєва, Гончарова? Існує точка зору, що вперше найбільше чітко ним скористався И. С.Тургенєв, створивши добуток, озаглавлений “Щоденник зайвої людини”. За іншою версією сам Пушкін у чорновому варіанті VIII глави “Євгенія Онєгіна” назвав свого героя зайвим: “Онєгін як щось зайве коштує”. Так чи інакше, але саме образ зайвої людини надовго став предметом дослідження російських письменників. Самотнім, відкинутим суспільством або сам отвергший це суспільство “зайва людина” не був плодом фантазії російських письменників XIX століття, воно був відзначений як хворобливе явище духовного життя російського суспільства, викликане кризою суспільної системи. Образ “зайвої людини” у російській літературі дуже різноманітний. Романтичні герої Пушкіна й Лермонтова - натури жагучі, що бунтують. Вони не виносять залежності, одночасно розуміючи, що їхня несвобода - у них самих, у їхньому душі. Їм здається, що їх робить залежними суспільство, у якому вони живуть, однак, вступивши з ним у конфлікт, вони стають самотніми. Алеко, герой поеми Пушкіна “Цыганы”, пішовши від “неволі задушливих міст” у циганський табір, хоче мати повну свобоцу. Але це воля тільки “для себе”. Земфірі й нікому іншому він цього не дозволяє. Старий-Циган, батько Земфіри, говорить йому: Ти не породжений для дикої частки, Ти для себе лише хочеш волі. У цій поемі виразився погляд Пушкіна на свободу особи. Він уважав, що воля конкретної особистості, будь-якої людини кінчається там, де починається воля іншої людини. Кавказький бранець, герой однойменної поеми, обтяжений не умовними, а теперішніми веригами, і тому його мрії про волю здобувають цілком реальні обриси рідного краю, коханої людини: Я бачу образ вічно милий: Його кличу, до нього прагну. Юна черкеска ціною свого життя даровала йому довгоочікувану волю, але чи буде він щасливий? “Мцыри” - це гімн життя. Любов до життя героя Лермонтова така, що він готовий заплатити за неї життям. І ніякого парадокса тут ні, тому що життя у в’язниці для Мцыри - це смерть, смерть на волі - частина життя, остання, але частина. Ямалу жив і жив у полоні. Таких два життя за одну, Але тільки повну тривог. Я проміняв би, якщо й міг. Демон - “Дух вигнання”, якому знудило зло. Любов до Тамари розбудила в ньому бажання вірити добру, але творити його він так і не зміг. Тамара загинула. І знову залишився він, гордовитий, Один, як колись у всесвіті. Дубровский і Вадим, герої однойменних добутків, оскоблены суспільством і принижені. Задовольнивши, однак, спрагу мести, обоє не змогли стати щасливими. Махаючи й Ольга загублені, доля героїв - самітність. У реалістичних творах Пушкіна й Лермонтова перед читачем з’являються інші герої. Це Онєгін з “Євгенія Онєгіна” Пушкіна й Печорин з “Героя нашого часу” Лермонтова. Обоє цих чоловік шляхетні, чесні, розумні, на голову вище всіх навколишніх. У їхнього груди киплять сили неосяжні, але не знаходять застосування. Онєгін так і не може знайти свого місця в житті, ніщо його не радує, не хвилює: він ні до чого не прагне. Навіть любов щирим, незіпсованої світлом дівчини, Тетяни Ларіної, не викликає в ньому ніяких прагнень. Печорин стає, подібно Демонові, руйнівником чужих життів. Всі, до чого він доторкається, гине, розсипається в порох: по його провині гине черкеска Біла, із-за нього “чесним контрабандистам” доводиться міняти свій життєвий уклад, від його руки гине Грушницкий, разочаровывается в житті й любові князівна Мері Литовська, він стає причиною, нехай мимовільної, загибелі Вулича в повісті “Фаталіст”. Поєднує цих героїв (Онєгіна й Печорина) одна хвороба -”російська нудьга”, аналог “англійського спліну”, яким болів ще Чайльд - Гарольд. Нудьга викликалася протиріччям між високою інтелектуальною культурою “російських європейців”, до яких належали всі передові люди того часу, і “азіатчиною” кріпосницьких відносин. Люди з “озлобленим розумом, що кипить у дії порожньому” і душею, зіпсованої світлом, вони нехтували суспільство, у якому жили, і були в ньому самотні.