«Я славлю життя людей, що діють навколо мене», - так писав у своїх записних книжках О.Довженко. Цей вислів великого майстра слова, всієї укр. культури, безперечно, можна вважати його творчим і життєвим кредо. Він належить до тих укр. письменників, чия творча манера органічно поєднала досягнення реалізму та романтизму. Що б не робив Довженко – митець: знімав кіно, писав п’єси чи сценарії, створював геніальні кіноповісті чи розмірковував над тисячами питань у своєму «Щоденнику» – завжди він залишався митцем глибоко народним, закоріненим у рідну земля, закоханим у її людей і природу. Назавжди в його пам’яті залишились казкові сіножаті, перший дзвін коси, медовий запах трав і люди, серед яких народився, з якими ріс, які допомогли на життєвому шляху. Мабуть, з дитячих літ мріяв розповісти про це, виношував задум довгими роками і втілив його на сторінках кіноповісті «З. Д.» (1954 - 1955).

Цей твір Довженка цікавий не лише як власне художній, але й як розповідь про народження митця. Це лірична оповідь мудрого філософа, полум’яного патріота, геніального художника слова. Тонко відчував він красу людської душі і красу природи, вважав, що без гарячої любові до неї людина не може бути людиною – творцем. Тому вже на схилі життя захоплено і з синівською вдячністю звертається Довженко до ріки свого дитинства – Десни. Колись вона назавжди зачарувала малого Сашка і лишилася для нього зачарованою на все життя. Образ ріки постає перед читачем з перших рядків повісті, власне, з її назви, і проходить лейтмотивом через увесь твір. У ньому сконденсовані для автора краса, болі і радощі народу, його рідного придеснянського села. Це образ – символ великої і малої батьківщини, він є головним в образній системі твору. Довженко використав традиційний фольклорний образ річки, що символізує ріку життя, яка тече то швидко і бурхливо, то повільно і розлого. Навколо неї відбуваються всі події, з нею пов’язане життя героїв повісті. Та й сама оповідь ведеться автором вільно і невимушено, наче котить свої води ріка думок і снів. Однак «З. Д.» – це не лише романтичний образок минулих років, це розповідь про сувору правду життя знедолених хліборобів, про важку працю людей з мозолястими руками, про їхні малі радощі і немале горе. Кожен із його героїв є національним характером, у кожному, навіть буденному факті, у звичайних людях автор бвчить прекрасне. Довженко словом малює чудові картини рідної природи: царство трав і озер, сінокіс і щедре літо, сама Десна – «свята чиста річка дитячих незабутніх років».

Серед цієї розкішної природи живуть працьовиті люди, мудрі й талановиті, в житті яких «багато плачу, темряви і жалю». Через світосприйняття семирічного хлопчика постають перед читачем його прабаба і дід, батьки, дядько Самійло та жителі села Сосниці. Письменник створює незабутні народні характери: прабаби Марусини, яка над усе любила прокльони (мова її насичена народними заклинаннями та примовками), прадіда Тараса. Він уособлює селянську мудрість, душевну щедрість простої людини, що прожила весь вік у думках про хліб. Першим розкриває перед малим хлопцем з допитливи очима дивовижні таємниці природи, її неповторну красу. Від нього йде історія роду, яку розповідає читачеві автор. Це історія окремої селянської родини, а з другого боку, – це історія народу – хлібороба. Довженко схиляється перед селянами – трудівниками, опоетизовує їх. Схожий на Бога дід Семен, добрий дух риби і лугу. Джерело яскравого лаконізму цього та інших образів – у синтетичному характері жанру кіноповісті, який поеднує виражальні можливості кіно і змістову глибину літературного твору. Все, про що пише Довженко, бачене ним, пережите і відчуте, тому письменник постійно використовує прийом авторських відступів. Із синівським замилуванням створює він портрет батька, з якого можна було писати «апостолів і сіячів»: «Багато я бачив гарних людей, ну такого, як батько, не бачив».

Внутрішнє багатство є найголовнішим скарбом цього сіяча і косаря, дужої і чистої помислами людини. Найтепліші рядки присвячені матері письменника, невсипущій трудівниці Одарці Єрмолаївні. Традиційний фольклорний образ отримує у Довженка нові риси: жінка – матір символізує для нього родину і рідну землю. Ще один колоритний образ у цій галереї – дядько Самійло, якого і селі називали просто Косарем, бо «орудував косою, як добрий маляр пензлем, - легко і правно». Світ, у якому живе малий Сашко, - переплетіння звичайного буденного з фантастичним. Реальні згадувані епізоди (запис до школи, косовиця та ін.) непомітно переплавляються у фантастичні картини (мрія Сашка про коня в яблуках, розмова коней про їхнє життя).

Важливим для всього твору є епізод паводку в селі, коли Сашків батько порятував багатьох людей. Прекрасно поєднує автор реальне і придумане, комічне і трагічне, створюючи химерну розповідь. Довженко правдиво відтворює характер укр. народу, який і в найскладніших життєвих ситуаціях зберігає оптимізм. Письменник доводить це на прикладі реального ставлення селян до деяких «достойних» служителів церкви: коли піп впав з човна у воду – «ой як же не зарегоче наше потоплене село…». Але загинуло рідне село не від води, а від вогню: весною, через півстоліття, згоріла у ньому церква з людьми. Митець відчуває, ніби він сам горить у тому вогні, вмирає усіма смертями. Кричить зболена душа, бо здалось на мить, що «загибає не село моє, а весь народ…Чи може бути щось жахливіше ?!». Однак це лише миттєва слабкість, адже письменник вірить у безмерну красу души свого народу, вірить у його прекрасне майбутнє.

У своєму «Щоденнику» О.Довженко записав: «Пречиста вода великої Ріки мого народу!.. Річко, річко, душа мого народу, який безцінний дар ти прилесла мені». З багатьох маленьких річок утворюється могутній потік, який змиває все неправедне, нечисте.

Красиві люди створюють красиве життя у праці, у любові. Ця впевненість стає джерелом для Довженка-автора кінопов. «З. Д.», у якій з глибоким філософським осмисленням і тонким щирим гумором відтворений укр. національний характер. Цей твір, як і вся творчість Довженка, - найвеличніший гімн укр. народу.