З повним правом можна сказати, що в «Колишньому й думах» він досліджує свої спогади й прагне не тільки яскраво передати їх - він їх перевіряє, наскільки вони точні. Він з’ясовує, наскільки вони відповідають дитячій психології

Виявляється, не так проста духовне життя дитини! Розбираючись згодом у своїх спогадах, Герцен переконався сам і переконав читача «Колишнього й дум» у тім, що підліток неодмінно утягується в складні взаємини, що панують у світі дорослих людей. І роздираючі їхні проблеми неодмінно доходять до дітей і обертаються сотнями «чому» і «навіщо». На власному прикладі Герцен переконався: немає особливого дитячого миру - є єдине людське суспільство, де різні покоління живуть спільно під владою тих самих законів природи й соціального розвитку. Дорослі й діти лише в міру свого розуміння по-різному відгукуються на загальні для всіх питання

Із цього зовсім не треба, що кожний підліток обов’язково помітить всі питання, що хвилюють людство в певний момент, і зуміє знайти власну відповідь на них. Необхідно вдалий збіг многих обставин, щоб сформувалася мисляча людина. І серед них одне з найважливіших - не відучувати його з дитинства думати

Герцена, на щастя, не відучили

Здається, як це можна відучити людини думати? Адже думка вільна, не можна зупинити її політ! Не можна наказати: дійди до певної риси й зупинися — далі для думки заборонна зона. Але так тільки здається! Здавна у свідомість людей правлячі стани вміли вводити стесняющие думку міркування — подоба духовних оковів. Одноліткам Герцена, «законним» спадкоємцям родових маєтків і дворянських титулів, як не дивно, доводилося сутужніше в боротьбі за духовну незалежність. Безліч забобонів зложилося у дворянському середовищі й обплутувало з дитинства свідомість навіть відмінно утворених людей

Мати Герцена виявилася, по суті, чужий для старомосковской дворянської, фамусовской середовища: Іван Олексійович так і не надумав вінчатися з нею, і для Луїзи Гааг двері аристократичних будинків залишилися закритими. Їй чи доводилося думати про виховання в сина тих замашок і переконань, які обов’язкові для «золотої молоді» і які повинні відрізняти «чималого» дворянського нащадка від худорідного підлітка? До речі, і сам Іван Олексійович, людина відмінно утворений у дусі просвітительських ідеалів XVIII століття й багато чого повидавший за своє довге життя (йому вже перевалило на шостий десяток), досить скептично сприймав чванливе московське барство й не прагнув зробити свого «вихованця» примхливим барчонком.

Ця грандіозна проблема, що хвилювала дорослих, не могла не відгукнутися й у дитячому світі. Вона захопила Герцен-підлітка. Спочатку він гостро відчув неминучість зміни поколінь. Уже у віці одиинадцати-двенадцати років всі частіше став він замислюватися над тим, куди і як зникають із панського будинку слуги. Старіють, ідуть із головних покоев кудись у флігелі, переселяються в село, взагалі зникають, забуваються…

Особливо різко це впадало в око влітку. Із задушливих покоев московського будинку панська сім’я виїжджала в яковлевские підмосковні володіння, на волю. І там, серед благоухающей зелені, на широких просторах вічно молодої природи, під немолчний гомін птахів, белькіт листя, жужжанье бджіл, коли нові сили грають у крові хлопчика, так наочно з’являвся цей процес старіння, «убування» одних осіб і змужніння інших

Час тече - зрозумів підліток. Час не можна не зупинити, ні тим більше повернути назад. Воно тече кудись уперед, у майбутнє. Тече й неповоротно несе всі й усіх. Тіні збіглих у небуття начебто сковзають між речових знаків їхнього життя - згладжених валунів, растрескавшихся стін, що зотлівають зрубів - і нагадують про невозвратимости минулих літ

Герцен відгукнувся на їхній мовчазний заклик. Щороку, їдучи з Васильевского, він «мітив на стіні біля балкона» свій ріст. І щоліта, приїхавши з Москви, «негайно відправлявся свідчити,- як він згадував,- скільки мене прибуло».

Він ріс не тільки фізично: «інші книги привозилися, інші предмети займали» його розум

В 1823 році його тішили живий заєць і білка, кілька дитячих книг, забави із сільською дітворою, а по вечорах стрілянина зі стародавнього фальконета. В 1827 році Плутарх і Шиллер захопили його уяву й відтіснили колишні нехитрі розваги. Життєпису древніх героїв дозволили йому яскраво представити те, що перетворювало звичайної людини у видатного діяча, у прославленого сучасниками й нащадками героя,- служіння своєму народу з беззавітною відвагою. А в драмі Шиллера «Розбійники» він віднімав думку про можливість і необхідність повстати в захист пригноблених, про героичности боротьбу проти нерівноправності. Йому запам’яталося: у тім році він уявляв себе шляхетним розбійником

Його пам’ять удержала такі подробиці духовного росту: «В 1829 і 30 роках я писав філософську статтю про Шиллеровом Валленштейне - і з колишніх ігор удержався в силі один фальконет».

А потім прекрасне Васильевское відійшло років на двадцять. І тільки в 1843 році, коли сіло було вже продане, Герценові довелось ще раз побувати в місцях, де пройшла частина його дитинства. Він уже вступив у четверте десятиліття свого життя, тричі побував в «місцях не настільки віддалених від столиць» - як поліція й жандарми йменували посилання. Він сам уже був батьком, сімейною людиною зі сформованим світоглядом. І як це буває майже з кожним у таких випадках, коли ми відвідуємо місця нашого дитинства і юності, де пройшли небайдужі для нас роки, Герцен відчув: начебто б минуле на мить ожило, начебто зарівнялася пропасти років і минуле зімкнулося із сьогоденням. І тем гостріше Герцен відчув, як багато й неминуче перемінилося в його життя

Оглядаючи околиці, Герцен з терпкою гіркотою втрати зауважував: «Замість нашого будинку на горі стояв інший». Усе перемінилося; зникли які-небудь знаки перебування тут Яковлевих. Немов тіні, пройшли вони й пропали. З минулого виникла сімдесятирічна баб-кріпосна й ледь довідалася його. «Ох, уже й ти-те як зостарився,- прошамкала вона,- я по ході тебе тільки довідалася…».

Колишній староста, проданий разом із селом, тільки-но визнав Герцена, але, визнавши, «зняв капелюх і низько кланявся». І поки Герцен, від’їжджаючи повільно, усе оглядався - на що обновилося Васильевское й на своє минуле,-староста все стояв «на тім же місці й дивився» вслід, зрідка кланяючись

Так і залишилася в пам’яті Герцена ця самотня фігура, цей останній свідок минулого дитинства й отроцтва

Стануло у вечернею дали це бачення минулого - і канула назавжди щаслива пора дитячих питань. Назад не повернутися, минулого не змінити, нічого в ньому поправити не можна. Тільки можна ще й ще раз викликати із глибин пам’яті давні образи. В 1853 році, коли Герцен писав цю частину «Колишнього й

дум», багато чого перетворилося дійсно в тіні: умер батько, потонули мати й син, умерла дружина, умерли багато хто із друзів, шлях на батьківщину для «державного злочинця» був закритий, а ім’я його, але велінню імператора, жандарми намагалися зскребти зі сторінок історії росіянці літератури

Чому ж життя його зложилася в такий спосіб? Зрозуміло, доля - це характер; але які сили формували майбутнього революціонера, а не процвітаючого чиновника й вірного государева слугу?