З ім’ям А. Ахматовій у російської поезії зазвучав новий прекрасний неповторний голос. Увійшовши в літературу з поезією жіночої душі, вона відразу встала в ряд перших російських поетів. Пройде небагато часу після виходу її першого збірника віршів «Чіткі», і Осип Мандельштам напише, що ім’я Ахматової стає «символом Росії». У перших своїх віршах вона говорить від імені жінки, що із трепетом чекає зустрічі з улюбленим. Ти - сонце моїх пісень ти - життя моєї благодать. Згодом у її рядках, що говорили начебто про любов, проступали широкі простори, «тверская вбога земля», «золото Бахчисарай», прекрасне місто на Неві. Неголосно, немов видали, дає про себе знати почуття Батьківщини. «Я бачу все. Я все запам’ятовую», писала вона. Ахматова вчилася « просто, мудро жити». А тим часом, почалася війна, і серце різав «овдовілий плач по селу» Знівеченою, що принижується матір’ю бачилася її Батьківщина, і від імені її дітей поетеса заклинала, молила: Щоб хмара над темною Росією Стояла хмарою в славі променів. «Незрозумілий гул», що пронизав столітню стійкість речей, приводив її в трепет і сум’яття. Образи темних ополонок, дикого вітру перетворювали її вірші в невиразні глухі пророцтва. Вона попереджала про згубну катастрофу, що очікувала: По невідомому призначенню, По Неві иль проти теченья, Тільки ладь від своїх могил. Вона не знала, які випробування доля їй готовить, але залишалося переконаної, що ніде не знайде раю поза рідною землею. Мені голос був. Він кликав утешно, Він говорив: «Іди сюди. Залиш свій край, глух і грішний, Залиш Росію назавжди.» У цьому вірші немає розуміння революції, немає її прийняття, але гідно, жагуче пролунав голос іншої інтелігенції, що ходила по борошнах, помилялася, сумнівалася. Шукала вихід і знаходила свій головний вибір: залишалася зі своєю країною. Але равнодушно й спокійно Руками я замкнула слух, Щоб цим мовленням невартих Не опоганився скорботний дух. А через п’ять років її голос несе одповідь тим, хто виїхав за кордон. Не з тими я, хто кинув землю На розтерзання ворогам. Жилося важко, але «лахміття сирітства» носила « як шлюбні ризи». Голос гох у барабанному бої, під скреготом сталінських репресій Зірки смерті стояли над нами, і безвинна корчилася Русь. Під кривавими чоботями й під шинами чорних марусь. У сталінські роки ежовщины вона сімнадцять місяців провела в тюремних чергах. Там усі говорили пошепки, але на питання жінок про те, чи зможе вона все це описати, Ганна відповіла: «можу». Хотілося б усіх поіменно назвати, Так відняли список і ніде довідатися Для них виткала я широкий покрив З бедных, у них же підслуханих слів. Це було мужньо. За кожне слово загрожувала кара. І, якщо замкнуть мій змучений рот, Яким кричить стомильонный народ, Нехай там же вони поминають мене В переддень мого похоронного дня… Вона пишається, що як щирий поет. Я була тоді з моїм народом Там, де мій народ, до нещастя був. У ті роки, коли був перекручений лик Батьківщини, коли для одних вона була - страх і страждання, а для інших - біль розлуки, поезія Ахматової ставала образом теперішньої Росії. Це голос не про Батьківщину, це голос самої країни. У роки Великої Вітчизняної війни під виття сирен звучали її слова: Не страшно під кулями мертвими лягти, Не гірко залишитися без даху, И ми збережемо тебе, російське мовлення, Велике російське слово! Рядка її віршів, породжені гарячим серцем, друкували як плакат і розклеювали на вулиці. Вражий прапор стане, як дим, Правда за нами, ми переможемо. У знаменитій «Клятві», написаної в 1941 році, від імені всіх вона вимовляє: Ми дітям клянемося, клянемося могилам, Що нас скоритися ніхто не змусить! Прийшла Перемога, і її голос звучить в ім’я життя. Їй плеще Колонний зал Будинку Сполучників. Але от страшний 1946 рік. І впало кам’яне слово, На мою ще живі груди. Тепер головне - витерпіти, зміцнити віру, що це помилка, що правда восторжествує. Їй заборонили писати. Вона тримала рядки в розумі. З - під яких руїн говорю, З - під якого я кричу обвалу. Її муза жила: Щоб після, як Фенікс із попелу; В ефірі повстати блакитному твір з оллсоч © 2005 Вона не замовкала й вірила! Але все - таки почують голос мій. І все - таки йому знову повірять. 1966 рік. Її не стало. Але звучить над її улюбленою Батьківщиною: Я - голос ваш, жар вашого дыханья, Я - отраженье вашого миру. Даремних крив даремний трепетанья, Адже однаково я з вами до кінця