Хоча Радищев писав вірші, поеми, а також склав філософський трактат “Про Людину, про його смертність і безсмертя”, у пам’яті нащадків він залишився всього лише автором “Подорожі з Петербурга в Москву”. Цей твір одержало досить невтішну характеристику А. С. Пушкіна, що написав, що воно “причина його нещастя й слави, є дуже посередній добуток, не говорячи навіть про варварський склад”. У Пушкіна, що по праву вважається творцем російської літературної мови, були досить вагомі підстави для настільки суворого вироку. Однак згадаємо, що Пушкін створював цю нову мову, безжалісно руйнуючи старий, котрий був, безсумнівно, громіздким, корявим, надто архаїчним, зате цілком відповідав внутрішньому ладу нехай “варварської”, але самобутній росіянці душі, тоді як мова Пушкіна була надбанням досить вузького кола зухвалої й вільнодумної молоді, вихованої в європейському дусі й найчастіше із працею изъяснявшейся на рідному “варварському” прислівнику. Чи можна беззастережно затверджувати, що легкість, гладкість, гнучкість, плавна плинність і добірність мови Пушкіна - свідчення його безсумнівного достоїнства в порівнянні з мовою Державіна, Карамзина й Радищева. Бути може, праві ті, хто вважає стиль Пушкіна легковагим, а думка, виражену в характерній для нього вільній, розкутій формі, - плоскої й спрощеної? Безумовно немає.

Однак повернемося до “Подорожі з Петербурга в Москву”. Волаючі недоліки цієї книги дійсно впадають в око. Повість являє собою збори розрізнених фрагментів, зв’язаних між собою лише назвами міст і сіл, повз які треба мандрівник. Міркування про кричущу несправедливість поміщиків, які не вважають своїх селян за людей, перемежовуються досить сумнівними міркуваннями із приводу деяких правил особистої гігієни. Так, наприклад, тямущі селянські дівчини, на відміну від розбещених світських дам, розуміють, що чистити зуби - шкідливо й огидно, і “не здирають щодня лиску із зубів своїх ні щітками, ні порошками”. Такі - по вираженню Достоєвського- “обривки й кінчики думок” сусідять із вільними перекладами із французьких просвітителів. Крім того, Радищев включив у повість свою оду “Вільність” і “Слово про Ломоносова”…

Радищев, бажаючи залучити публіку до свого твору, взяв за зразок модну в той час повість Лоренса Стерна “Сентиментальна подорож по Франції й Італії”, оригінальність якого полягає в тому, що Стерн добірно й дотепно дурив простодушного читача, розважаючи його дріб’язковими міркуваннями пр різнорідні й ніщо не зв’язаних між собою предметах. Вражає й торкає наївність Радищева, що хотів сховати за модною й привабливої - на його думку - формою всім відомі ідеї французьких просвітителів про рівність, виразивши їхнім пишномовним стилем: “Возопил я нарешті це: людина народилася в мир дорівнює з усім іншим”. На жаль, повість Радищева вийшла у світло в 1790 році, після Великої французької революції, і потрапила, що називається, під гарячу руку імператриці. Ознайомившись із нею, вона чомусь вирішила, що “автор цієї книги наповнений і заражений французькими оманами, усіляко шукає применшити повагу до влади”. Вона й поклала початок міфу про Радищева, сказавши про нього: “Бунтівник гірше Пугачова”. Чи не тут початок того фатального процесу, у результаті якого російська література зробилася зрештою служницею революції, і стало непристойним говорити про чисто художні вартості добутків, автори яких належали до “передового” інтелігенції? Досить згадати хоча б бездарний роман Чернишевського “Що робити?”, що, по вираженню Леніна, “глибоко переорав” не одне покоління російських революціонерів! Як би те не було, Радищев повинен заново відвоювати собі місце у вітчизняній словесності - якщо не як автор слабких у художнім відношенні дорожніх заміток, те як талановитий поет, гуманіст, філософ