Роман Гончарова “Звичайна історія” уперше був надрукований у журналі “Сучасник” в 1847 році. Темою роману була вибрана історія життя в Петербурзі провінційного пана Олександра Адуева, процес втрати їм у великому капіталістичному місті споконвічних рис панської психології й, насамперед, наївного романтичного “прекраснодушності”. Тему цю дала Гончарову сучасна йому російське життя. Старий кріпосницький уклад життя починав у ту пору розпадатися під напором капіталістичних відносин. Усе більш різко зіштовхувалися два економічних уклади, два склади соціальної психології

У перших розділах роману Олександр Адуев з’являється перед читачами наївним, добрим, трохи простуватим провінціалом. Він здивований міським укладом життя, “неспорідненістю” дядька. “Отож як тут, у Петербурзі…- думав Олександр, сидячи в новому своєму житлі.- Якщо рідний дядько так, що ж інші?..

” Олександр наївно вірить у торжество добра й любові. Меркантильність же зовсім відкидає. Він “прекраснодушен” і готовий любити все світло, чекає у відповідь таких же щирих і гарячих звірень почуттів. А його ледь зауважують, посилаючись на зайнятість справами. “Хазяїн задкує від обіймів, дивиться на гостя якось дивно.

У сусідній кімнаті дзенькають ложками, склянками; отут-те б і запросити, а його митецькими натяками намагаються випровадити… Усе на заперти, скрізь дзвіночки: чи не мізерно це? Так якісь холодні; відлюдні особи”. Дядько Олександра намагається образумить племінника. Він говорить, що раз Олександр приїхав “робити фортуну й кар’єру”, йому треба змінитися або їхати

Мрійникам не місце в цьому твердому світі. Тут не місце охам і подихам, любові й романтиці. Тут справа треба робити

“Олександр боргом уважав любити дядька”, але ніяк не міг зрозуміти його прагматизму, вічної зайнятості справами й зовсім не родинним відношенням до нього, єдиному племінникові. Олександр складає вірші, тому що служба для нього - нудний обов’язок, потрібне й душу чимсь тішити. Але вірші нікуди не годяться, а от агрономічні статті, які він переводить для журналу, приносять йому дохід. Він готовий женитися, йому двадцять три, він закоханий і повний планів на майбутнє

На фразу дядька: “Шлюб шлюбом, а любов любов’ю” усі права захищені 2001-2005 Олександр наївно дивується: “Як же женитися… з розрахунку?” Але Олександр зазнає поразки в любові - з’явився більше богатый і знатний наречений, і Адуеву відмовили. Не витримавши ударів долі, він вертається в село. Олександрові потрібна рідний ґрунт, щоб знайти щиросердечну рівновагу, віру в себе й своєї чинності

Але після петербурзького життя він не може прийняти патріархальності села. Він поки “висить у повітрі”. Він у місті не прижився й від села вже “відбився”. Єдиним близьким йому істотою є тітка, дружина Петра Івановича. Лизавета Олександрівна розуміє романтичні устремління Олександра, вона жалує й утішає його, залишеного коханій

Вони родинні душі, що не зуміли пристосуватися в цьому твердому світі. У другий приїзд у Петербург Олександр уже інша людина, вона втратив ілюзії, хоче домогтися “фортуни й кар’єри”; любов його тепер мало залучає, якщо в нареченої немає солідного приданого. Він змінився “у корені”: потовстів, став статечним, але головне - у нього “ожиріла душу”. Він виявився прекрасним учнем Петра Івановича, навіть дядька обійшов у цинізмі. Олександр здивований, що дядько пожертвував кар’єрою через здоров’я дружини

Олександр тепер ні про що не мріє, він будує своє життя на тверезому розрахунку, любов там гарна, де гроші є - така його психологія. Лизавета Олександрівна сумує по колишньому “романтичному й доброму Олександрові”, а він затверджує: “Я йду нарівні зі століттям: не можна ж відставати…” От тепер дядько їм задоволений, він бачить кревний зв’язок між собою й племінником. Олександр доможеться всього, чого хотів, а може бути, і більшого…

Але чому так смутно авторові й читачам? Якщо це “звичайна історія”, то стає ще сумніше від її типовості. Виходить, не один Олександр, а до нього Петро Адуев, після нього сотні молодих людей на догоду “фортуні й кар’єрі” задушать у собі кращі почуття, стануть прагматиками, кар’єристами, що думають тільки про особисту користь. Як нудна й гірка така перспектива авторові!

Він виступає проти такої майбутності. І його роман “Звичайна історія” - жагуче застереження всім: і сучасникам, і нащадкам. Не в цьому чи криється неослабеваемый інтерес до добутку И. А. Гончарова?