Вірш Н Заболоцкого «Грім ідемо». (Сприйняття, тлумачення, оцінка ) За свідченням Н. А.Заболотского, його творчість ділиться на два основних періоди: 1) 20-е початок 30-х г; 2) з 1932 р. - 50-е. Дебютував як поет-урбаніст, член групи Обэриутов, послідовник поетичних експериментів В. Хлебникова. Перші вірші Заболотского відрізнялися примітивізмом, алогічністю, підкреслено нелітературною стилістикою й зникненням рими. По вираженню самого поета це “стих майже несхожий на вірш”. Але післявоєнні роки зовсім змінили поетичний мир Н. Заболотского. Від гротескного хиткого метра, що відповідав гротескному змісту й стилю добутків 20-х років, автор переходить до традиційної тематики, драматичному психологізму при зображенні людських переживань, до чистих класичних розмірів, відмовляючись від усього витонченого, стилістично вишуканого

Лиричнее, мелодичнее стає тональність віршів. Більшою розмаїтістю відрізняється жанрово-стильова структура його поетики. Лексика сама звичайна, повсякденна, але всі прон! изано гуманістичним світоглядом поета, глибоким філософським змістом, і в результаті створюються дивно гармонічні, прекрасні й неповторні добутки Н. А.Заболотского. Одне з них вірш “Гроза йде”, написане в 1957 році

Цей добуток умовно можна розділити на дві частини. У першій( 3-я строфи) автор створює образ грози. Друга частина( 4-7 строфи) цей розгорнутий опис і в теж час порівняння ліричного героя з “деревом суму”.

Не випадково тут порівняльний зворот “як ти”. Цей вірш уразило мене своєю виразністю. Отут що ні слово те образ, що ні образ той чудовий художній опис: Рухається нахмурена хмара… …З ліхтарем у піднятій руці. Яка дивна, але цікава метафора “хмара…

з ліхтарем у руці”! Вона просто не може не заворожити. Дивні й інші образи вірша все в русі й тому живі. Уособлення, приміром, тут дуже динамічні: Рухається нахмурена хмара…

…Рухається величезна й тягуча… …Скільки разів вона мене ловила… …Зламаними блискавками била, Кам’яний викочувала грім! Велика кількість епітетів(”нахмурена хмара, величезна й тягуча”, “кам’яний грім”, “боязкі кроки”, “темний небокрай”) і метафор (”хмара з ліхтарем у піднятій руці”, “білий блиск вольтовой дуги”, “мертва корона”, “живе серце деревини”, “дерево суму”) передає внутрішній стан поета, сум його душі. Тому “фарби” у вірші темні, похмурі: “нахмурена хмара”, “темний небокрай”, “голки почорнілі”.

Незвичайне порівняння: ліричний герой, тобто сам автор, зіставляє себе з кедром, “деревом суму”. Співай мені пісню, дерево суму! Я, як ти, увірвався у висоту, Але мене лише блискавки зустрічали И вогнем спалювали на лету. Можливо, що під образом блискавок, поет мав на увазі складні обставини життя, які “били”, “вогнем спалювали на лету” ліричного героя

Варто як тільки згадати, що довелося пережити Заболотскому. І арешт по помилковому, сфабрикованому обвинуваченню, і жорстокі знущання, “урок” у таборах і посиланнях. От тому “крізь живе серце деревини” кедра, а значить і самого ліричного героя, “пролягає рана від вогню…” Так, страшна метафора. Але ж у цьому вірші побудовано за принципом психологічного паралелізму: картина природи відповідає картинам людського життя, стану душі автора

Образ умираючого дерева з “мертвою кроною” відповідає трагичным почуттям героя з “лютим холодом” у душі. Це вірш, написаний Заболотским за рік до його смерті, зачіпає й тему людського життя, що завершується: Чому ж, надвоє розколотий, Я, як ти, не вмер у ґанку… “Голки почорнілі з вершини Обсипають зірками” ліричного героя

А якщо вірити переказу, те падаюча зірка персоніфікує життя, що обірвалося. Але мінорну ноту у вірші розбавляє останній рядок: …І в душі… і любов, і пісні до кінця! Тут я бачу й творчий принцип Заболотского: ” Думка-Образ-Музика” - ідеальна троїстість, до якої прагне кожний поет

Чудова звукова організація вірша ритм, рими, звукообразы. Ще Фет сказав: “Що не висловиш словами Звуком на душу навий”. Алітерація народжує звукообразы: так, у першій строфі багата алітерація(повторення звуків “р” і “ж”) сприяє сприйняттю того, що закладено в поетичній лексиці. Не випадковий і розмір добутку(анапест), що робить його більше вагомим, змушує задуматися над філософією добутку. У цьому добутку автор з’являється перед нами гуманістом

Він співчуває дереву, що багато років росло в його балкона. Із цим кедром у ліричного героя, напевно, зв’язані різні спогади. Природа, по Заболотскому, не протиставлення людині. Він як би розчинений у ній. Поет захоплюється нею, але в теж час і замислюється про власне зникнення, про жахливу тугу роз’єднання із природою. Це стихотв!

орение вразило мене своїми незвичайними, але все-таки реальними художніми образами. У ньому Заболотский, охоплений красою й сумом природи, зображує її живий, але цей опис наповнений смутком і неизбывной усі права захищені 2001-2005 тугою: Чому ж, надвоє розколотий, Я, як ти, не вмер у ґанку, И в душі все той же лютий голод, И любов, і пісні до кінця!