Романтична концепція людини виходить із подання про його одиничність, вырванности із всіх земних зв’язків. Споконвічна самітність ліричного “я” виступає одночасно і як нагорода за винятковість, за “невульгарність”, і як проклін, що прирікає його на нерозуміння. Тому сюжетна напруга полягає в протиріччі між спробами прорватися до іншому “я”, прагненням до любові, дружбі й неможливістю подібного контакту, оскільки він означав би втрату для героя своєї винятковості. Ідеал єднання можливий лише в абстракції, і тому реальна любов часто всього лише заміна іншого, неможливого почуття. Тема ця, одержавши широке поширення в росіянці all so ch. ru 2001 2005 романтичної поезії, особливо значної була для М. Ю. Лермонтова. Вірш про любов починається із заперечення, закріпленого повторенням “не”. Однак почуття тут не відкидається, а, навпроти, затверджується в посиленій формі: “так палко я тебе люблю”. Заперечення переноситься на ліричне “ти”, і це відразу створює несподівану подвійність тексту: “ти” зберігається як об’єкт вірша й відкидається як об’єкт потяга. Герой любить щось інше, але воно укладено “у тобі”. Це “щось” характеризується займенником першої особи, тобто фактично почуття “я” звернені на самого себе, але в іншому більше ранньому тимчасовому стані, що підкреслено не тільки лексично, але й граматично, на тлі дієслів теперішнього часу в строфі (”минуле страданье”, “загибла молодість”). У цьому минулому активізуються ознаки неіснування (уже загибле) і, можливо, певних позитивних якостей (наприклад, щиросердечної цілісності, свіжості почуттів і ін.), нині втрачених. Друга строфа, на перший погляд не утримуючих істотних відмінностей від першої, насправді змінює її семантику. З одного боку, хоча зберігається вказівка на вдаваність зв’язку з “ти”, згадування про “я” колишньому зникає, як і “загибла молодість”. А з іншої, дієслівне відношення між героями, виражене на початку тексту гранично лаконічно, тут розростається в целую систему дій: “дивлюся”, “вникаючи”, “зайнятий розмовою”, “говорю”. Те, що дієслова смотрения прирівнюються до дієслів говоріння, розкриває, що в центрі саме проблема комунікації. Називаючи ж цю розмову “таємничим”, Лермонтов підкреслює її особливий, внесловесный характер. Це “розмова серцем”. Створюється подвійна схема : зовнішній зв’язок (”дивлюся”), об’єктом якої є “ти” і внутрішня (”таємнича розмова”, “розмова серця”), объ! ектом якої “ти” бути не може. Перший же стих третьої строфи знову дає ще один сематический зламування. Замість модифікації “я” першої строфи тут модифікація “ти”, оскільки “ти” це, звичайно, теж “подруга”, а надалі встановлюється й підкреслений паралелізм: “твої риси її риси”, “твої вуста її вуста”, “твої очі її ока”, що затверджує і їхнє розходження. При цьому в антитезі “вуста живі вуста давно німі”, “очі вогонь очей, що угаснули,” у першому випадку героїні протипоставлені одна інший як живаючи мертвої, а в другому “подруга юних днів” з’являється і як більше поетичний, піднесений образ (”очі”, а не “ока”), і як у свій час більше яскравий (”вогонь”, хоча й уже “угаснувший”). Неможливість єднання двох людей підкреслена тим, що в просторі цього вірша “я” і “ти” одного тимчасового відрізка ніде не зустрічаються: якщо в першій строфі ” героїня, щоблищить” життям, сполучена з “загиблою молодістю” ліричного героя, то в третій він, що перестраждав, намагається говорити з подругою, чиї вуста “давно німі”. Її образ є спрага ідеальної любові; це не стільки людина, скільки прагнення духу вирватися за межі індивідуальності, з миру обірваних зв’язків у мир загального розуміння.