Цей вірш представляє свого роду поетичний заповіт Пушкіна. По темі пушкінський вірш сходить до оди римського поета Горация «До Мельпомене», звідки взятий і епіграф. Перший переклад цієї оди був зроблений М. В. Ломоносовим, її основні мотиви розвиває й Г. Р. Державін у своєму вірші «Пам’ятник» (1796 р.). Але всі ці поети, підбиваючи підсумок творчої діяльності, по-різному оцінювали свої поетичні заслуги й зміст творчості, по‑різному формулювали свої права на безсмертя: Гораций добре писав вірші й за це гідно безсмертя; Державіна гідний безсмертя за поетичну щирість і цивільну сміливість.

У ньому Пушкін говорить про себе не тільки як про національного російського поета, що залишив слід у пам’яті народної (до його пам’ятника «не заросте народна стежка»). Він як би окреслює географічні границі своєї слави, пророчо пророкує, що його поезія стане надбанням всіх народів Росії:

Слух про мене пройде по всій Русі великої,

И назве мене всяк сущий у ній мова,

И гордий онук слов’ян, і фін, і нині дикий

Тунгус, і друг степів калмик.

Свій «нерукотворний пам’ятник», свою майбутню посмертну славу Пушкін зв’язує з існуванням поезії:

И славний буду я, доки в підмісячному світі

Живий буде хоч один пиит.

В «Пам’ятнику» з великою поетичною силою й з ясним усвідомленням свого права на безсмертя виражені надії на всенародне визнання й всенародну пам’ять:

Ні, весь я не вмру - душу в заповітній лірі

Мій порох переживе й тленья втече…

У четвертій строфі Пушкін дає точну й лаконічну оцінку ідейного змісту своєї творчості: він затверджує, що право на всенародну любов заслужив гуманністю своєї поезії, тим, що лірою він будив «почуття добрі». Вся його поезія була перейнята вільнолюбними настроями, духом волі, восславлять яку в «жорстоке століття» було неимоверно важкої й не завжди безпечним завданням. Не випадково тут же говориться про милосердя «до занепалих», тобто найімовірніше про марні спроби домогтися в Миколи I звільнення засланих у Сибір декабристів.

Кінцівка вірша - традиційне звертання поета до своєї музи. Муза повинна бути слухняна тільки «веленью божу», тобто внутрішньої совісті, голосу правди й випливати власному високому призначенню, не обертаючи уваги на «хвалу й наклеп» неосвічених дурнів. Тут, як і в більшості віршів, присвячених темі поета й поезії, звучить тема самітності поета серед світської юрби, «чорни». Подібні ж мотиви були й у вірші «Поетові»(1830 р.):

Почуєш суд дурня й сміх юрби холодної,

Але ти залишися твердий, спокійний і похмурий.

Зрозуміло, говорячи про «невігласів» і «дурнях», Пушкін не був зарозумілий, не відокремлював себе від інших людей. Він лише підкреслює незалежність своїх суджень і думок, своє право поета йти туди, «куди тягне…вільний розум», підніматися все до нових і нових висот творчості.

И це почуття особистого достоїнства, гордого самоствердження й знайшло своє чудове й повне втілення в урочисто‑величних заключних рядках «Пам’ятника»:

Веленью божию, про муза, будь слухняна,

Образи не страшачись, не вимагаючи вінця,

Хвалу й наклеп приемли равнодушно

И не заперечуй дурня.

Збережи - » Вірш А. С. Пушкіна «Я пам’ятник собі спорудив нерукотворний» (сприйняття тлумачення оцінка) 2 - Твір по добутку А. С. Пушкіна “Я пам’ятник собі спорудив нерукотворний…” . З'явився готовий твір.