Творчість А. Ахматовій - зовсім унікальне явище в російської поезії. До Ахматової історія знала чимало жінок-поетес, однак лише їй призначено було стати жіночим голосом свого часу й переступити потім через всі тимчасові рубежі. Після першого ж збірника віршів Ахматова сприймається як тонкий художник жіночої любові у всіх її проявах. Її любовну поезію відрізняє глибокий психологізм. Однак ахматовская лірика любові - це насамперед лірика розриву, втраченого почуття

А тому домінуючим настроєм таких віршів стає настрій суму. Яскравим прикладом усього вищесказаного може стати вірш А. Ахматовій «Пісня останньої зустрічі». Вірш написаний в 1911 році, тобто цей добуток ранньої лірики Ахматовій, що ввійшла в її перший поетичний збірник «Вечір». Драматизм теми відчувається вже в самій назві вірша: зустріч не яка-небудь, а «остання».

Сюжетом поетичного оповідання служить рух думки й почуття ліричної героїні, характер якої проявляється вже з перших рядків вірша. Використовуючи прийом контрасту (антитези), поетеса тим самим підкреслює гордовитість натури героїні, що не бажає розкриватися у своїх почуттях: Так безпомічно груди холоділи, Але кроки мої були легкі. Однак щиросердечний стан ліричної героїні Ахматова передає за допомогою свого улюбленого прийому «мовець деталі»: Я на усі права захищені 2001-2005 праву руку надягла Рукавичку з лівої руки. Усунутої від реального миру, їй, що спустилася по знайомим трьох щаблях, здалося, що їх було «багато». І в цьому протиставленні «гаданого» і дійсного явно відчуємо розлад між душею героїні й неї свідомістю

Серцем вона, очевидно, ще з тим, кого вже подумки викреслила зі свого життя: не випадково про «нього» лірична героїня не згадає ні словом. Щиросердечному стану героїні співзвучна «одушевлена» природа (або це співзвуччя тільки гадане їй?). Таким чином, у вірші мотив розлуки переплітається з мотивом смерті, нещадної долі. Героїні, від того, що вона виявляється не єдиною жертвою «мінливої, злої долі», на мить начебто легшає, і вона з ніжністю вимовляє: «Милий, милий!» І цей «шепіт осінній» лірична героїня приймає за «пісню останньої зустрічі».

А «темний будинок», на який вона кидає прощальний погляд, бачиться нам німим свідком збіглої любові. Палаючі в спальні свічі не розсіюють цієї темряви, тому що горять тепер «байдужо-жовтим» вогнем, жовтий колір розлуки вінчає цю коротку ліричну сповідь. Настрій безвихідної, що давить смутку створюється насамперед на лексичному рівні: «груди холоділи», «шепіт осінній», «умри», «сумовитої … злою долею», «останньої зустрічі», «темний будинок», «байдужо-жовтим вогнем».

На фонетичному рівні протягом усього тексту поетичного оповідання чується ассонирующий звук «в», що підсилює відчуття зневіри, суму. Мотив втрати підкреслюється й тим, що у вірші всі дієслова використовуються винятково в минулому часі. Взагалі слід зазначити, що поетичне мовлення Ахматової не відрізняється багатством образотворчих засобів. Не суперечить цьому зауваженню й даний вірш

Говорячи словами Пушкіна, йому властива «принадність нагой простоти». Ця простота ахматовской мовлення разом із щирістю інтонації, що створюється завдяки частому використанню займенника «я», робить вірш особливо близьким і зрозумілим читачам (і в першу чергу звичайно читачкам). Відтінок задушевності, довірчості надає інтонації й обраний поетесою віршований розмір анапест, відомий своєї «співучістю». А ритмічний збій в останньому рядку першої строфи («Рукавичку з лівої руки»), здається, далеко не випадковий: він підкреслює щиросердечне сум’яття ліричної героїні. Таким чином, вірш А. Ахматовій, зверненої до, здавалося б, цілком традиційній темі, по своєму досить оригінально.

Описуючи всього лише шлях героїні, що попрощалася зі своєю любов’ю й іде з будинку, з яким для неї зв’язана її зовсім недавнє щасливе життя, поетеса розповіла нам про повний драматизму жіночій долі. Лірична героїня до дріб’язків запам’ятала той шлях, що усе далі вів неї від того, що називається жіночим щастям. Так, многим знайома життєва ситуація під пером ще молодого майстра слова стають ліричним шедевром