Леся Українка — найвідоміша українська поетеса. Все своє життя вона присвятила служінню рідному народові. Її вірші сповнені любові до простих людей, закоханості в українську природу, віри в щасливе майбутнє Батьківщини. Для поетеси нема нічого милішого за неньку Україну:

Ой, чи так красно в якій країні, Як тут на нашій рідній Волині!

Все їй любе: і зелений гай, і біленькі хатки, і місячне сяйво, і солов’їні співи. Ось грає промінням роса, ось розпустилася розкішна троянда — вся природа навкруги обряджається у весняне вбрання. Але у серці поетеси панує «осінь холодная, осінь вільготна», бо не може вона забути про горе та лихо, що поселилися серед людей. Здається, що природа та народ існують у різних вимірах: у тбй час, коли ласкаве сонячне проміння осяває, зігріває землю, в житті українців панує зимовий холод лихоліття. Із жалем питає Леся Українка:

Чом я не маю огнистого слова, Палкого, чому? Може б, та щира, гарячая мова Зломила зиму!

Але, не зважаючи на страждання і поневіряння, поетеса не по­годжується шукати кращої долі на чужині, залишити на самоті свій народ та Батьківщину, бо це — її життя:

Та хоч би й крила мені солов’їні, І воля своя, — Я б не лишила тебе в самотині, Країно моя!