Стояв березень місяць дев’ятсот тридцять першого року. У селі Круті Луки допізна горіли вікна колгоспної контори - те правління засідало, то просто сходилися мужики й без кінця судили-виряджали про свої справи. Весна наближалася. Посівна. Саме нині сповна засипали колгоспну комору - це після того, як підлога підняли в коморі Олександра Ударцева. Розмова тепер ішла, як не переплутати насіння різних сортів. І раптом з вулиці хтось крикнув: «Горимо!» Кинулися до вікон - горіла комора із зерном… Гасили всім селом. Снігом завалювали вогонь, витягали назовні зерно. У самому пеклі орудував Степан Чаузов. Вихопили з вогню, скільки змогли. Але, і згоріла багато - майже чверть заготовленого. Після вже заговорили: «Але ж неспроста зайнялося. Саме не могло» - і про Ударцева згадали: де він? А отут дружина його Ольга вийшла: «Немає його. Убег». - «Як?» - «Сказав, начебто в місто його нарядили. Зібрався й кінний подався кудись». - «А може, удома він уже? - запитав Чаузов. - Пішли подивимося». У будинку зустрів їх тільки старий Ударцев: «А ну, цеть звідси, проклятущі! - И с ломом рушив на мужиків. - Пришибу будь-якого!» Мужики повыскакивали назовні, тільки Степан з місця не зрушився. Ольга Ударцева зависла на свекру: «Батя, отямитеся!» Старий зупинився, затремтів, упустив ломик… «А ну, витягай звідси всіх живих, - скомандував Чаузов і вискочив на вулицю. - Вибивай з подполу вінець, хлопці! Підкладай лежні на іншу сторону! И… наляж». Уперлися мужики в стіну, поднажали, і будинок поповз по лежнях під ухил. Розгорнула ставня, тріснуло щось - завис будинок над яром і звалився долілиць, розсипаючись. « Будинок-Те добрий був, - зітхнув зампредседателя Фофанів. - Від вона із чого пішла, наша загальна-те життя…»

Збуджені мужики не розходилися, знову зійшлися в конторі, і пішла розмова про те, яка життя чекає їх у колгоспі. «Коли влада й далі буде ділити нас на кулаків і бідняків, то де зупиняться, - міркував Кульгавий Нечай. Адже мужик, він споконвічно - хазяїн. Інакше він - не мужик. А влада-те нова хазяїв не визнає. Як тоді на землі працювати? Це робітникові власність ні до чого. Він по гудку працює. А селянинові? І виходить, що кожного з нас кулаком можна оголосити». Говорив це Нечай і на Степана поглядав, чи правильно? Степана Чаузова в селі поважали - і за хазяйновитість, і за сміливість, і за розумну голову. Але мовчав Степан, не просто все. А повернувшись додому, виявив ще Степан, що дружина його Клаша оселила в їхній хаті Ольгу Ударцеву з дітьми: «Ти їхній будинок розорив, - сказала дружина. - Невже детишек помирати пустиш?» І залишилася в них Ольга з дітьми до весни

А на інший день зайшов у хату Егорка Гилев, мужичок із самих непутящих на селі: «За тобою я, Степан. Слідчий приїхав і тебе чекає». Слідчий почав строго й напористо: «Як і чому будинок зруйнували? Хто керував? Чи було це актом класової боротьби?» Ні, вирішив Степан, із цим розмовляти не можна - що він у нашім житті розуміє, крім «класової боротьби» ? І на питання слідчого відповідав ухильно, щоб нікому з односільчан не нашкодити. Начебто відбився, і в папері, що підписав, зайвого нічого не виявилося. Можна б і зажити далі нормально, спокійно, але отут голова Павло Печура з району повернувся й відразу - до Степана із серйозною розмовою: «Думав я раніше, що колгоспи - справа сільське. АН ні, ними в місті займаються. Так ще як! І

зрозумів я, що не годжуся. Отут не тільки селянський розум так досвідченість потрібні. Отут характер потрібний сильний, і головне, уміти з політикою нової звертатися. До весни побуду головою, а потім піду. А в голови, по моєму розумінню, тебе потрібно, Степан. Ти подумай». Ще через день знову Егорка Гилев заявився. Оглянувся й тихо так сказав: «Тебе Ляксандра Ударцев до себе викликає нонче». - «Як це?!» - «Він ховає в мене в хаті. З тобою поговорити хоче. Може, вони, випадні, такого мужика, як ти, до себе хочуть приохотити». - «Це чого ж мені з ними разом робити? Проти кого? Проти Фофанова? Проти Печуры? Проти Радянської влади? Я дітям своїм не ворог, коли вона їм життя обіцяє… А тебе бити до смерті треба, Егорка! Щоб не нацьковував. Від таких, як ти, - головна шкода!»

«И що за життя така, - зллився Степан, - дня одного, щоб мужикові дух перевести й господарством зайнятися, не дається. Замкнутися б у хаті, сказати, що занедужав, так на печі лежати». Але пішов Степан на збори. Він знав уже, про що збори будуть. У районі Печура завдання одержав - збільшити посіви. А де насіння брати? Останнє, на їжу залишене, нести в колгосп?.. Народу було в хаті-читальні - не продохнуться. Сам Корякин з району подарував. Був він із крутолученских, але тепер уже не мужик, а - начальник. Доповідач, слідчий, про справедливість почав говорити, про суспільну працю, як самому правильному: «От тепер машини пішли, а хто їх купити може? Тільки богатый. Виходить, і тому - поєднуватися треба». «Так, машина - це не кінь, - задумався Степан, - вона-те дійсно іншого господарювання вимагає». Нарешті дійшло й до насінь: «Люди свідомій, відданій нашій справі, думаю, подадуть приклад, зі свого особистого запасу поповнять насінний фонд колгоспу». Але мовчали мужики. «Даю пуд», - сказав Печура. «А скільки Чаузов дасть?» - запитав доповідач. Піднявся Степан. Постояв. Подивився. «Ні зернятка!» - і сіл знову. Отут Корякин голос подав: «Щоб годувати свою сім’ю й дружину класового ворога з дітлахами, є зерно, а для колгоспу - немає?» - «Тому й ні, що їдців додалося». - «Виходить, ні зерна?» - «Ні єдиного…» Скінчилися збори. І тої ж уночі засідала трійка по виявленню куркульства. Як не захищали Чаузова Печура й слідчий, а Корякин наполіг: оголосити кулаком і виселити із сім’єю. «Я отут підстелив до нього Гилева, сказати, що з ним нібито хоче зустрітися Ударцев, так він хоч на зустріч і не пішов, але адже й не повідомив же нам нічого. Ясно - ворог».

…І от збирає Клашка барахло в далеку дорогу, прощається Степан з хатою, у якій виріс. «Куди повезуть, що з тобою робити будуть - справа не твоє, - міркує він. - На місці будеш - отоді вже знову за життя хапайся, за невеселу землю, за хату яку-ніяку…» Кульгавий Нечай прийшло в кожусі, з батогом: «Зібрався, Степу? Я тебе й повезу. Сусіди ми. І дружки». Печура прибіг попрощатися, коли сани вже рушили. «І почто ціна така за нашу, за мужицьку правду призначена? - запитав Печура в Нечаю. - И кому вона взапас? А?» Нечай не відповів

С. П. Костырко