У творчості чудових російських поетів Ф. И. Тютчева й А. А. Фета на першому місці стояли не соціальні конфлікти, не політичні потрясіння, а життя людської душі - любов і гіркота втрати, шлях від юнацької захопленості до старечої мудрості й великодушності, міркування про життя й смерть, про зміст творчості, про безмежність Всесвіту, про велич природи. Для них, поетів-романтиків, природа це мірило прекрасного, вона протиставляється дисгармонії суспільства. Міфологічні, фольклорні мотиви звучать у творчості Тютчева й Фета. “Кінь морський” з “блідо-зеленою гривою”, “ чарівниця-зима”, прекрасна, але живуча лише кілька митей веселка все це діти Великої Матері-Природи, який поклоняється Тютчев. Радісне юнацьке світовідчування, виражене у віршах “Весняна гроза” і “Весняні води”, де грається грім, Геба, сміючись, проливає свій кубок, мчаться весняні води, переміняється більше спокійною, умиротвореною картиною

Осіння природа в’яне “з лагідною посмішкою”. “Сутінок тихий, сутінок сонний” повинен угамувати всі суми, дати поетові “імлу самозабвенья”. “Хрустальны” дні золотий осіни, але вночі вітер співає про страшний хаос, що може прокинутися для нової бури й зруйнувати гармонію

Поетові, що поховав близьких людей, вересень здається “безбарвною-безбарвним-безбарвним-холодно^-безбарвним”. Нічне небо занурене в “млявий, безвідрадний сон”, схожий на забвенье смертельно хворого людини. Поет задається питанням: коли загублений зв’язок людини із природою, чому “душу не те співає, що море”, чому люди не почувають “созвучья повного в природі”? Однозначної відповіді на це питання не існує

Гармонічне злиття всього живого основна тема поезії Фета. Передати гру світла й тіні, трелі солов’я, захід конвалії, хвилювання жита, що дозріває, от завдання віршотворця. Фет створює у віршах свій ідеальний мир, у якому панує прекрасне

“Тільки пісні потрібна краса, красі ж і пісень не треба” ці рядки визначають його творче кредо протягом всього життя. Тютчев узагальнено описує природу, Фет же, називаючи себе “дозвільним спостерігачем”, намагається помітити кожний дріб’язок, що характеризує дану мить. Щиросердечні пориви Панаса Опанасовича пов’язані з явищами природи: лютує зимова бура, і “на душі не розвиднюється”. А сонячним літнім ранком душу “всі так само щастю… служити готова”.

Мечуться, кричать перед осіннім відльотом ластівки, граки, журавлі, і людині “важко хоч плач!”. Навесні земля тремтить від хвилювання, а людям хочеться “летіти до безбрежью, до бездоріжжя через ліси, через поля”, як птахам. Як і в Тютчева, у Фета оживають дерева, світила: “ялина рукавом завішує стежку”, “робко місяць дивиться в очі”. Любов, фатальна й згубна, скорбота прощання із близькими людьми, самітність і очікування смерті всі ці почуття, пережиті за довге життя, Тютчев відбив у своїй творчості

Особливе місце в ньому займає “Денисьевский цикл”, присвячений улюбленої й матері його дітей. Він цілком звернений до переживань жінки, іноді мовлення ведеться й від її особи. Нещасна тужить, обурюється, але вона може жити тільки своєю любов’ю. Суспільство “віддає поруганыо” искреннее почуття. Але любляча жінка зберігає чистоту своєї душі

Поета мучить почуття провини перед близькою людиною, але він нічого не може виправити, він може тільки виразити взаємний біль у своїх віршах. ПРО, як убийственно ми любимо, Як у буйній сліпоті страстей Ми те всього вірніше губимо, Що серцю нашому милею! Але є в поета й світлого, повні легкого смутку вірші про любов: “Я зустрів вас…”, “Остання любов”. Смерть Олени Олександрівни повалила його в розпач: Про господи!., і це пережити…

И серце на клаптики не розірвалося. Поетові здається, що він самотній, що душу його з кожним днем сохне й знемагає. Раніше він писав про “сльози людських”, що ллються незримо для навколишніх, але невичерпних, як осінній дощ

Але поступово почуття його заспокоюються. Терпіння, уміння “усе пережити” беруть гору. Спогад про трагічно загиблу кохану не залишають Фета все життя. Якщо для Тютчева головної була любов остання, то для Панаса Опанасовича теперішньою любов’ю була його юнацька любов Марія Лазич.

Її образ стає еталоном моральності, відданості. Він уважає, що духовно вони завжди разом, він проносить світло цієї любові “через життя земну”. Але одночасно він схиляється й перед “красою інший”.

Жінки в його віршах опоетизовані, вони або уособлення всі твори на a l l soch © 2005 почуттєвої Евы, або “молоді власниці саду”, безмовні, замкнуті у своїй перевазі. Один їхній погляд виражає те, що “поет переказати не може”, їхня краса перебільшена й зведена на п’єдестал. Жінки для нього скоріше об’єкт преклоніння, чим живі люди, здатні думати, діяти, боротися. У Тютчева любов представляється більше динамічної, це й з’єднання, і двобій двох серць. Життя й смерть, зміст поезії й любов до Батьківщини все це є предметом міркувань Тютчева й Фета.

Тютчев підкреслює, що віршотворець “рідко служить владі”, народ часто не розуміє його. Піддаючись настрою, він призиває поета мовчати, таїти свої думки, адже “думка виречена є неправда”. “Нам не дано вгадати, як слово наше відгукнеться”, пише він в іншому вірші, сподіваючись, втім, і на співчуття. Іноді його охоплює напівмістична “віра в чудеса”: Не все, що було тут, зів’яне, Не все, що було тут, пройде. Поезія для Фета це спосіб вирватися із щоденності, піти від реального миру

Вона несе його “у мир прагнень, преклонінь і молитов”. Натхнення народжується мимоволі, і вірш складається легко, як пісня птаха (“Не знаю сам, що буду співати але тільки пісня зріє”). Людська мова “бідна”, щоб передати всю гаму почуттів, але поет повинен намагатися “схопити на лету й закріпити” “темне марення душі й трав неясний захід”, тобто зупинити прекрасне мгновенье. Визначення, дане Тютчевим Росії, стало хрестоматійним: Розумом Росію не зрозуміти, Аршином загальним не виміряти: У їй особлива стать У Росію можна тільки вірити. Любов до Батьківщини, віра в її велике майбутнє були дуже важливі для Тютчева

У Фета немає віршів, що декларують вірність Батьківщині, але тільки людина, закохана в неї, може так тонко описати непомітну, скромну природу Росії. Іноді вірша Тютчева стають “космічними”: Небесний звід, що горить славою зоряної, Таємниче дивиться із глибини, И ми пливемо, пылающею безоднею З усіх боків оточені. Це вірш немов перегукується з рядками Фета: Я ль нісся до безодні опівнічної Иль сонми зірок до мене неслися?

Здавалося, начебто в долоні потужної Над цією безоднею я завис. Важко повірити, що ці вірші написані в XIX столітті. Тютчев і Фет випереджають свій час

Вони попередники й учителі поетів “срібного століття”. Останні роки життя стали для Фета часом роздуму над сенсом життя й світобудови. Іноді йому здається, що “життя базар крикливого Бога”, а “смерть його безсмертний храм”, іноді він жалує про життя, що пронеслося “без явного сліду”. Зірки нагадують поетові, що вони вічність, а він мить. Тютчев розуміє, що мир постійно обновляється, “нові сідають гості за приготовлений їм бенкет”, і старші покоління повинні дати місце “новим прибульцям” без злості, без наклепу на життя, що змінюється. “Ні в смерть, ні в смутне забвенье сьогодні вірити не хочу”, писав в останні роки життя А. А. Фет, і він був прав

Геніальні лірики, найтонші майстри віршованого пейзажу, глибокі мислителі А. А. Фет і Ф. И. Тютчев не забуті нашими сучасниками. Повага й любов до їхньої творчості поєднує всіх людей, яким дорого російську культурну спадщину, людей різних політичних поглядів і переконань