Сільський богач Андрій Курочка сидів коло стола і обідав,— не обідав, а давився

кожним куснем… Домашня челядь входила до хати, вносила заболочені цебри,

сварилася, метушилася і виносила їх між худобу. Богацькі діти і слуги були

брудні і марні. Вони двигали на собі необтесаний і тяжкий ярем мужицького

богацтва, котре ніколи не дає ані спокою, ані радості ніякої. Сам богач найгірше

томився у тім ярмі, найбільше проклинав свою долю і безнастанно підганяв своїх

дітей і наймитів.

Коло нього на лаві, під вікном, сидів його довголітній робітник, старий Федір.

— Я ніколи не маю такої щасливої години, аби я спокоєм кусень хліба прожер.

Бігаю та вганяю, та лиш десь уздрите, а я впаду та й здохну! А мені ж оца їда

має йти в смак, як я знаю, що вони без мене в стодолі нічо не роблєть? Лиш аби

нажертиси та день трутити! Що вже чужим казати, як свої діти — та й вони не хотє

робити! Я, бігме, не знаю, як цес нарід має на світі жити? Всьо піде на жебри.

І халасував, аж йому очі вилазили.

— А ви чого, Федоре, надходили?

— Ви не знаєте, які наші ходи? Зима йде, а я босіський, та дайте ми два леви на

відробок.

— А ви ж годні робити? Вже ваша робота скінчилася, Федоре.

— Най би-м і не робив, лиш коби хто дав їсти задурно.

— Це не! Сегодні задурно нема їсти, сегодні і за роботу не варт дати їсти, така

та робота! А казав-єм вам: найміть у мене дівку, були би-сте тепер мали свої

гроші.

— Коли ж бо не хотіла та й пішла до двора.

— Таже, певне, хто не хоче робити, та й пхаєси до двора, бо хоть їсти трішки,

але мож валєтиси. Бідні люди такі настали, що лиш аби раз на день їв, але аби

нічого не робив, та й тогди рай! Як робє, так мають, так їм бог благословить.

Сегодні би у вужевку скрутитиси, аби щось мати… Та тих два леви я ще вам дам,

що буду з вами робити, може, якось відтрутите, але більше не приходіть і не

бануйте, бо не дам. Самі видите, що ваша робота ніпочому.

— Та я, Андрію, мусю си коло людий тулити, а де ж я си подію?!

— Дівайтеси, де хочете, а межи газди ви вже нездатні. Шукайте собі служби у жида

або в пана — там робота легша.

— Ви мене файно радите! Як я силу коло вас лишив, аби я на старість ішов жидам

воду носити?

— Задурно-сте мені не робили.

— От, бувайте здорові.

І Федір вийшов з хати.

— Ну, та ці жебраки всьо би забрали! Таке воно кашливе та заслинене, що ціпа в

руках не годно удержати, та й ще воно кокошитьси! Іди на зломану голову, гадає,

що я гроші кую або краду!

Федір чалапав до своєї хати а не переставав шептати:

— А я ж, Андрійку, де силу пустив? Ци я її проданцував, ци я її пропив? Таже вся

вона сіла в тебе, на твоїм подвірю. А я ж, Андрійку, де силу пустив?

В хаті скинув чоботи та й ляг на постіль. Лежав до самого вечора і без вечері

заснув. Але ще кури не піяли, як він зірвався, гримнув клубами до дощок, знов

ляг і знов зірвався. Через маленьке віконце гляділа на нього осіння ніч. Десь то

і не ніч, але чорна жура, що голосила по вуглах хати і дивилася на нього

сивавим, немилосердним оком. Воно його так зціпило, що він не міг рушитися, і

показувало йому ніби образи на віконці, ніби привиди у повітрі.

Ото сидить він між маленькими жидиками, дозирає їх, пістує, а вони його тягають

за чупер, плюють у лице…

…То знов клячить він у церкві, у тім куті, де жебраки чолами об підлогу

гримають. Він гримає ще голосніше, а всі жінки йдуть до нього і дають кожна по

бохонцеві хліба. Він їх кладе в пазуху, кладе і стає такий широкий, що люди

розступаються. А йому стид, стид, а чоло так болить!..

…О, він іде городом Курочки — не йде, а скрадається під стодолу. Витягає

снопок із стріхи, насипає в нього з люльки ватерки і тікає, тікає… Чує поза

собою, як коли очима видить, що з-під стріхи вилизується маленький, червоний

язичок, вилизується і ховається…

— Ой, йой! йой!

Той язичок запік його у самий мозок. З усієї сили він освободився з невидимих

пут, зірвався і подивився у віконце. Воно, як кат, прошибало його наскрізь. Знов

звалить і буде мордувати своїми образами. Настрашився, не бачив ніякого виходу,

звертівся аби десь утекти. І перед ним як би якісь ворота створилися, йому стало

легше, і він борзенько подався до них.

Збережи - » Василь Стефаник - Палій 1 . З'явився готовий твір.