Доки живуть на світі вчителі та учні, доти світ перебуватиме у постійному розвитку, який веде до оновлення, духовного збагачення, моральної досконалості. Учитель прагне створити особистість. Таке ж бажання мають ще тільки наші батьки. Тому ставлення до вчителя, на мою думку, має бути таким, як до батька й матері. Важко навіть уявити собі, скільки душевних сил, енергії, знань, умінь треба докласти, щоб виростити і виховати справжніми людьми таких різних, не схожих між собою дітей! Учитель для мене — друг і порадник. Він уміє відчувати мій настрій, побачити в моїх очах якусь тривогу чи зажуру — і підтримати, захистити від біди, застерегти від необдуманих кроків… За це він не вимагає ніякої винагороди. Вчить нас бути вдячними батькам і старшим друзям як за похвалу, так і за докір, бо похвала свідчить про твоє вдосконалення, а докір чи осуд допомагають зрозуміти якісь помилки і навчитися жити по-людськи. Учитель розкриває перед учнем усі таємниці буття: вчить розпізнавати добро і зло, щирість і підступність, багатство душї й духовне убозтво… Він вчить нас пізнавати самих себе, привчає мислити, аналізувати життєві ситуації, бути співчутливими до чужого горя, уважними до слабих і немічних, милосердними до тих, хто потребує допомоги. «Вчителько моя, зоре світова…» Як прекрасно і як влучно названо в цій поезії А. Малишка вчительку. Дійсно, як зоря ранкова дарує радість нового дня, так і вчитель дарує нам щоденну радість пізнання світу, майстерно «ліпить» з нас справжню Людину. Нехай же доля посилає тобі, мій мудрий наставнику, розумних, добрих і вдячних учнів!