(по романі М. Ю. Лермонтова “Герой нашого часу”) Сумно я дивлюся на наше поколенье! Його прийдешнє - иль порожньо, иль темно, Меж тим, під тягарем познанья й сомненья, У бездіяльності зостариться воно. М. Ю. Лермонтов Роман М. Ю. Лермонтова “Герой нашого часу” (1840) створений в епоху урядової реакції, що викликала до життя целую галерею образів, довгі роки звично називаних критиками “зайвими людьми”. Печорин - це “Онєгін свого часу”, - затверджував В. Г. Бєлінський. Але чи були вуж такими “зайвими” Онєгін і Печорин? Спробуємо розібратися. Лермонтовский герой - людин трагічної долі. Він містить у своїй душі “сили неосяжні”, але на його совісті багато зла. Печорин, по його ж власному визнанню, незмінно грає “роль сокири в руках долі”, “необхідного діючої особи всякого п’ятого акту”. Як же ставиться до свого героя Лермонтов? Письменник намагається зрозуміти суть і джерела трагізму печо-ринской долі, “Буде й того, що хвороба зазначена, а як її вилікувати - це вуж Бог знає!” Печорин жадібно шукає додатка своїм неабиякий здібностям, “неосяжним щиросердечним силам”, але приречений історичною дійсністю й особливостями свого психічного складу на трагічну самітність і рефлексію. Разом з тим він зізнається: “Я люблю сумніватися у всім: це розташування не заважає рішучості характеру, навпроти… я завжди сміло йду вперед, коли не знаю, що мене очікує. Адже гірше смерті нічого не трапиться - а смерть не минеш!” Печорин трагічно самотній. Невдачею кінчається спроба героя знайти природне, простої щастя в любові горянки Бэлы. Печорин відверто зізнається Максимові Максимычу: “… Любов дикунки деяким краще любові знатної барині; неуцтво й простосердість однієї так само набридають, як і кокетство інший”. Герой приречений на нерозуміння навколишніх (виключенням є лише Вернер і Віра), його внутрішній мир не в змозі осягнути ні прекрасна “дикунка” Бэла, ні добросердий Максим Максимыч. Згадаємо, що при першій зустрічі із Григорієм Олександровичем штабс-капітан у силах помітити лише другорядні риси вигляду Печорина й те, що “тоненький” прапорщик недавно перебуває на Кавказі. Не розуміє, на жаль, Максим Максимыч і глибину страждань Печорина після загибелі Бэлы: “…його особа нічого не виражало особливого, і мені стало прикро: я б на його місці вмер з горя…” І тільки по мимохіть загубленому зауваженню, що “Печорин був довго нездоровий, схуд”, ми догадуємося про справжню силу переживань Григорія Олександровича. Остання зустріч Печорина з Максим Максимычем наочно підтверджує думка, що “зло породжує зло”. Байдужність Печорина до старого “приятелеві” приводить до того, що “добрий Максим Максимыч зробився впертим, сварливим штабс-капітаном”. Офіцер-Оповідач догадується, що поводження Григорія Олександровича не є проявом духовної порожнечі й егоїзму. Особливу увагу залучають очі Печорина, які “не сміялися, коли він сміявся… Це ознака або зла вдача, або глибокого постійного смутку”. У чому ж причина такого смутку? Відповідь на це питання ми знаходимо в “Журналі Печорина”. Запискам Печорина передує повідомлення про те, що на шляху з Персії він умер. Повести “Тамань”, “Князівна Мері”, “Фаталіст” показують, що Печорин не знаходить гідного застосування своїм неабиякий здібностям. Звичайно, герой на голову вище порожніх ад’ютантів і пихатих франтів, які “п’ють - однак не воду, гуляють мало, волочаться тільки мимохідь… грають і скаржаться на нудьгу”. Григорій Олександрович відмінно бачить і незначність Грушницкого, що мріє “зробитися героєм роману”. У вчинках Печорина відчуваються глибокий розум і тверезий логічний розрахунок. Весь план “зваби” Мері заснований на знанні “живих струн серця людського”. Викликаючи митецьким оповіданням про своє минуле жаль до себе, Печорин змушує князівну Мері першої зізнатися в любові. Може бути, перед нами порожній джиґун, звабник жіночих серць? Немає! У цьому переконує останнє побачення героя із князівною Мері. Поводження Печорина шляхетно. Він намагається полегшити страждання його дівчини, що полюбила. Печорин, всупереч власним твердженням, здатний до щирого, великого почуття, але любов героя складна. Так, почуття до Віри з новою силою пробуджується тоді, коли виникає небезпека втратити ту єдину жінку, що зрозуміла Григорія Олександровича зовсім. “При можливості втратити її навіки Віра стала для мене дорожче всього на світі - дорожче життя, честі, щастя!” - зізнається Печорин. Загнавши коня на шляху в Пятигорск, герой “упав на траву і як дитина заплакала
”. От вона - сила почуттів! Любов Печорина висока, але трагична для нього самого й згубна для тих, хто його любить. Долі Бэлы, князівни Мері й Віри доводять це. Історія із Грушницким - ілюстрація того, що неабиякий здібності Печорина витрачаються впустую, на меті дрібні, незначні. Втім, у своєму відношенні до Грушницкому Печорин по-своєму шляхетний і чесний. Під час дуелі він додає всі зусилля, щоб викликати в супротивнику запізніле каяття, розбудити совість. Даремно! Грушницкий стріляє першим. “Куля подряпала мені коліно”, - коментує Печорин. Переливи добра й твір з аллсоч. ру © 2005 зла в душі героя - велике художнє відкриття Лермонтова-Реаліста. Перед дуеллю Григорій Олександрович укладає своєрідну угоду із власною совістю. Шляхетність сполучається з нещадністю: “Я зважився надати всі вигоди Грушницкому; я хотів випробувати його; у душі його могла прокинутися іскра великодушності… Я хотів дати собі повне право не щадити його, якби доля мене помилувала”. І Печорин не щадить супротивника. Закривавлений труп Грушницкого скачується в прірву… Але перемога не доставляє Печорину радості, світло мерхне в його очах: “Сонце здавалося мені тускло, промені його мене не гріли”. Підведемо підсумки практичної “діяльності” Печорина: через дурницю піддає своє життя серйозної небезпеки Азамат; гинуть від рук Казбича красуня Бэла і її батько, а сам Казбич втрачає свого вірного Карагеза; валить тендітний мирок “чесних контрабандистів”; застрелений на дуелі Грушницкий; глибоко страждають Віра й князівна Мері; трагічно кінчається життя Вулича. Що ж зробило Печорина “сокирою в руках долі”? Лермонтов не знайомить нас із хронологічною біографією свого героя. Сюжет і композиція роману підпорядковані однієї мети - поглибити соціально-психологічний і філософський аналіз образа Печорина. Герой з’являється в різних повістях циклу тим самим, не міняється, не еволюціонує. У цьому - ознака ранньої “омертвілості”, того, що перед нами, дійсно, напівтруп, у якого “царює в душі якийсь холод таємний, коли вогонь кипить у крові”. Багато сучасників Лермонтова намагалися обмежити все багатство образа Печорина однією якістю - егоїзмом. Бєлінський рішуче захищав Печорина від обвинувачень у відсутності високих ідеалів: “Ви говорите, що він - егоїст? Але хіба він не нехтує й не ненавидить себе за це? Хіба серце його не жадає любові чистої й безкорисливої? Ні, це не егоїзм…” Але що ж це? Відповідь на питання дає нам сам Печорин: “Моя безбарвна молодість пройшла в боротьбі із самим собою й світлом; кращі мої почуття, боячись глузування, я ховав у глибині серця: вони там і вмерли…” Честолюбство, спрага влади, бажання підкоряти своїй волі навколишніх опановують душею Печорина, що “з життєвої бури… виніс тільки кілька ідей - і жодного почуття”. Питання про сенс життя залишається в романі відкритим: “…навіщо я жив? для якої мети я народився?.. А, вірно, вона існувала, і, вірно, було мені назначенье високе, тому що я почуваю в душі моєї сили неосяжні… Але я не вгадав цього призначення, я захопився принадами страстей порожніх і невдячних; з горна їх я вийшов твердий і холодний як залізо, але втратив навіки запал шляхетних прагнень - кращий колір життя”. Мені здається, що трагізм долі Печорина зв’язаний не тільки із соціальними умовами життя героя (приналежність до світського суспільства, політична реакція в Росії після розгрому повстання декабристів), але й з тим, що витончена здатність до самоаналізу й блискуче аналітичне мислення, “тягар познанья й сомненья” приводять людини до втрати простоти, природності. Навіть лікуюча сила природи не в змозі зцілити бентежну душу героя. Образ Печорина вічний саме тому, що не вичерпується лише соціальним. Печорины є й зараз, вони поруч із нами… А закінчити твір мені хочеться рядками із чудового вірша Я. П. Полонского: И душу на простір виривається З-під влади кавказьких громад - Дзвіночок дзенькає-заливається… Коні юнака до півночі мчать… Осторонь чую каркання ворона, Розрізняю потемки труп коня - Поганяй, поганяй! Тінь Печорина Слідами доганяє мене…