Примітно, що розвиток дії в романі майже не спостерігається. Життя Мерсо - скромного обивателя з курного передмістя Алжиру - мало чим виділяється із сотні їй подібних, тому що це життя буденна, непоказна, нуднувата. І постріл з’явився поштовхом у цьому полудремном животінні, це було своєрідним спалахом, що перенесла Мерсо в іншу площину, простір, в інший вимір, що зруйнував його безглузде рослинне існування

Слід зазначити головну особливість Мерсо - це повна відсутність лицемірства, небажання брехати й причинятися, навіть якщо це йде на противагу його власній вигоді. Дана риса проявляється насамперед тоді, коли він одержує телеграму про смерті матері в богадільні. Формальний текст телеграми із притулку викликає в нього здивування, він не зовсім розуміє й приймає, то, що його мати вмерла. Для Мерсо мати вмерла набагато раніше, а саме: коли він помістив її в богадільню, представивши турботу про неї службовцем закладу. Тому сумна подія й відчуженість, байдужність, з яким воно сприймається головним героєм підсилює почуття абсурду

У притулку для старих Мерсо знову не розуміє необхідність додержуватися покладеного принципу й створити хоча б видимість, ілюзію жалю. Мерсо смутно почуває, що його засуджують за те, що він помістив свою матір у богадільню. Він намагався виправдати себе в очах директора, але він його випередив: "Ви не могли взяти її на втримання. Їй потрібна була доглядальниця, а ви одержуєте скромну платню. І зрештою їй жилося тут краще". Однак у притулку для старих надходять не згідно з бажаннями, проханнями, звичками старих - тільки лише зі старим розпорядком і правилами. Крок убік був неприйнятний, виключення були тільки в рідких випадках, та й то з попередніми відмовками. Як це відбулося у випадку з Пересем, коли йому дозволили брати участь у похоронній процесії, тому що в притулку він уважався нареченим померлої

Для Мерсо голосу старих, що зайшли в приютский морг звучать "приглушеною тріскотнею папуг", у доглядальниць замість особи - "біла марлева пов’язка", на старечих особах замість очей серед густої сітки зморшок - "лише тьмяне світло". Переса зомліває, як " палець, щозламався,". Учасники похоронної процесії схожі на механічних ляльок, що стрімко поміняють один одного в безглуздій грі. Механічне сусідить в "Сторонньому" з комічним, що ще більше підкреслює відчуження героя від навколишні: розпорядник процесії - "маленька людина в білому одіянні", Перес - "дідок акторської зовнішності", ніс Переса - "у чорних крапках", у нього "величезні в’ялі й відстовбурчені вуха, до того ж багряних кольорів". Переса метушиться, зрізує кути, щоб поспіти за супровідну труну. Його трагікомічний вид контрастує зі сповненої достоїнства зовнішністю директори притулку, настільки ж безглуздого у своєї нелюдської "офіційності". Він не робить не єдиного зайвого жесту, навіть не витирає піт із чола й з особи".

Але Мерсо як непричетний, усунутий від дійства, що відбувається на його очах, обряду похорону. Йому далека ця ритуальність, він просто виконує обов’язок, всім своїм видом показуючи, що він робить саме це, не намагаючись навіть сховати свій усунутий, байдужний погляд. Але відчуженість Мерсо носить виборчий характер. Якщо свідомість героя не сприймає соціальний ритуали, то воно дуже живо стосовно миру природи. Герой сприймає навколишніми очами поета, він тонко почуває фарби, заходи природи, чує ледь уловимі звуки. Грою світла, картиною пейзажу, окремою деталлю речового миру Камю передає стан героя. Тут Мерсо - самозабутній шанувальник стихій - землі, моря, сонця. Пейзаж також таємничим образом зв’язує сина з матір’ю. Мерсо розуміє прихильність матері до місць, де вона любила гуляти. Саме завдяки природі відновляється зв’язок між людьми - мешканцями притулку, - яка незбагненно рветься вбиту.

У другій частині повести відбувається перестановка життєвих сил героя й перелицювання його пересічного, повсякденного життя в житіє лиходія й злочинця. Його називають моральним виродком, тому що він зневажив синовним боргом і віддав матір у богадільню. Вечір наступного дня, проведеним з жінкою, у кіно, у залі суду витлумачують як святотатство; те що він був у близьких стосунках із сусідом, у якого було не занадто чисте минуле, свідчить про те, що Мерсо був причетний до карного дна. У залі засідань підсудних може відскіпатися від відчуття, що судять когось іншого, хто віддалено змахує на знайоме йому особа, але ніяк не на його самого. І Мерсо відправляють на ешафот, по суті, не за доконане їм убивство, а за те, що зневажив лицеміримо, з якого витканий "борг".

Створюється враження, що суд над Мерсо відбувається не за фізичний злочин - убивство араба, а за моральний злочин над яким не владний земний суд, суд людини. У цьому людина - сам собі суддя, тільки сам Мерсо повинен був відчути міру відповідальності за вчинене. А питання про те, чи любив Мерсо свою матір не повинен був відкрито обговорюватися, дебатуватися в залі суду, а тим більше самим вагомим доводом для винесення смертного вироку. Але для Мерсо не існує абстрактного почуття любові, він гранично "заземлений" і живе відчуттям сьогодення, скороминучого часу. Домінуючим впливом на натуру Мерсо є його фізичні потреби, саме вони визначають його почуття. Отже, слово "любити" для "Стороннього" не має ніякого змісту, тому що належить до словника формальної етики, він знає про любов лише те, що це суміш бажання, ніжності й розуміння, з’єднання його з ким-небудь".

"Сторонньому" не далекий хіба що смак до тілесних "рослинним" радостям, потребам, бажанням. Йому байдуже майже все, що виходить за межі здорової потреби в сні, їжі, близькості з жінкою. Це підтверджується тим, що наступного дня після похорону він відправився купатися в порт і зустрів там друкарку Марі. І вони спокійно плавають і розважаються й, зокрема Мерсо, не випробовує ніяких угрезений совісті, які повинні були природно виникнути в нього із приводу смерті матері. Його индиффирентное відношення до цього переломного в житті кожної людини моменту й становить поступово, що нагнітається почуття, абсурду на перший погляд реального добутку. Отже бездумно, не знаючи мети, усунутий Мерсо бреде по життю, дивлячись на неї, як людина абсурду

У злочині Мерсо вирішальними були сили природи, яким Мерсо так поклонявся. Це "нестерпне", що палить сонце, що робило пейзаж нелюдським, гнітючим. Символ миру й спокою - небо стає ворожим людині, виявляє собою співучасника, пособника в злочині. Пейзаж тут, тобто на арені злочину, і розпечена рівнина, і замкнутий простір, де Мерсо відданий у владу жорстоких променів сонця й звідки немає виходу, тому головний герой почуває себе в пастці, намагаючись прорватися крізь цю завісу й безвихідність. Ворожа стихія спопеляє тіло й дух Мерсо, створює атмосферу фатального насильства, затягує жертву у свою безодню, звідки немає шляхи назад. В алегоричному змісті сонце стає палачем Мерсо, насилує його волю. Мерсо почуває себе на краю божевілля (даний момент є характерною рисою людини в добутках модерністів). Щоб вирватися з кола насильства й злити потрібний вибух, і він відбувається. І вибух цей - убивство араба

Сцена вбивства араба є поворотним моментом у композиції "Стороннього". Ця глава ділить роман на дві рівні частини, звернені одна до іншої. У першій частині - оповідання Мерсо про його життя до зустрічі з арабами на пляжі, у другий - оповідання Мерсо про своє перебування у в’язниці, про наслідок і суд над ним

"Зміст книги, писав Камю, - складається винятково в паралелізмі двох частин". Друга частина - це дзеркало, але таке, котре спотворює до невпізнанності правду Мерсо. Між двома частинами "Стороннього" - розрив, що викликає в читачів почуття абсурду, диспропорція тим часом, як Мерсо бачить життя і як її бачить судді, ставати провідної ассиметрией у художній системі "Стороннього".

Pages: 1 2