Предметом своєї літератури К. Воробйов зробив особистий, винятково важкий, що не укладається в рамки звичайних людських прикростей, життєвий досвід. Цей досвід, помножений на досвід людей, які, як і сам Воробйов, жили під вагою нечуваних випробувань, що випали на їхню частку, осмислив і перевів у русло літератури автор військової прози. Над повістю “Це ми, Господи!..” він працював ще на війні. В 1943 році його партизанська група змушена була вкритися в підпілля, він сидів на горищі будинку в Шяуляе й, щохвилини очікуючи смертельної зустрічі з ворогом, несамовито квапився, щоб залишити людям свою пам’ять про пережитий у фашистських таборах. Життя на війні змусила по-іншому глянути на людей, на своє відношення до них. Не злість, жорстокість і підозрілість, а людяність, довіра, взаимовыручка й, якщо треба, жертвування собою заради таких же, як ти, - от у чому основа відносин між людьми

От що дає людині право почувати, бути, називати себе людиною. До цього прийшов, це зрозумів і це прийняв герой Воробйова. Головний герой повести К. Воробйова “Це ми, Господи!..

” - двадцатитрехлетний лейтенант Сергій - проходить всі ваги й випробування війни. Три роки тяжких митарств - з табору в табір, з полону в полон - такі молоді роки Сергія. У твердих, суворих, нелюдських умовах загартовується молодість героя

Війна! Чого ж можна чекати людського? Але не до такого ж ступеня: “- Скільки років? - Двадцять три. - Мені з тобою отут не до жартів, зрозумів? Хлопчиком прикидаєшся? Пізно…

- Мені двадцять три роки! - Брешеш, сволота!..” Загублений зовнішній людський вигляд, але душу… Після “лікувальної допомоги” капітана Сергій замислюється: “Тепер у ньому й впрямь занадто мало чого залишилося…

Ні, не так! Те, що там є, у самій глибині душі, не вырыгнул із блевотиной Сергій. Це саме “те” можна вирвати, але тільки чіпкими пазурами смерті. Іншим шляхом не можна відокремити “те” від цього довготелесого кістяка, обтягнутого сухою жовтою шкірою. Тільки “те” і допомагає переставляти ноги по табірному бруді, тільки воно в стані перемагати скажене почуття злості, бажання спалахнути на мінуту й спопелити у своєму полум’ї розпливчаста пляма, що маячить перед очами, що скаламутилися, загорнене в зелене, чуже…

Воно змушує тіло терпіти до израсходования останньої кровинки, воно вимагає берегти його, не забруднивши й не испаскудив нічим! “Терпи й бережи мене!” - наказує воно. - Ми ще дамо себе відчути!..

” Багато довелося пережити головному героєві повести і його оточенню. Був у полоні в німців, біг, знову піймали, відвезли в концтабір. “Моторошною тишею повниться барак

Рідко хто звертається пошепки до товариша із проханням, питанням. Лексикон приречених складався з десяти-двадцяти слів. Тільки потім довідався Сергій, що це була болісна спроба людей заощаджувати сили. Так само строго витрачалися рухи

Тридцять повільних кроків у день уважалося нормою корисної прогулянки. Знесиленими, що стали як воскові свічі пальцями пробують чіплятися за життя люди. Важко переставляючи колодки, ідуть, підтримуючи один одного, два товариші. У руках вони тримають по пучку трави

Існувала в таборі якась, тільки полоненим ведена, “живильна” трава “берізка”. Товкли її в казанках, поки вона пустить сік, потім розмірено жували…. …В “Доліні смерті” створили німці неперевершену систему підтримки людей у напівмертвому стані. Полонених можна було вже не охороняти - далі одного кілометра від табору ніхто б не пішов за цілий день…” “Доліна смерті” - назва говорить саме за себе

“Люди в напівмертвому стані” - це вже не живі, але ще й не мертві. Це істоти, що перебувають на границежизни й смерті, “живі мертві”, кожний новий день яких може виявитися останнім. Але не так мріяв умерти Сергій

Не випадково епіграфом до повісті взяті рядки з “Слова об полицю Игореве”: “Краще бути убиту від мечів, чим від рук поганих полонену!” На перших сторінках повести, відповідно, і книги “бойової слави”, міркує герой про смерть: “… він думав про смерть і тоді ж зрозумів, що, по суті, не боїться її, тільки…

тільки вмерти хотілося красиво!” Якщо смерть, то смерть, гідна людину. І не один раз пізніше буде міркувати Сергій про кінцівку буття

Це не з надривом і жалем copyright