Подвиг народу безсмертний. Тема Великої Вітчизняної війни - незвичайна тема… Незвичайна, тому що написано про війну так багато, що не вистачить цілої книги, якщо згадувати тільки назви добутків. Дата 9 Травня наповнює серця гордістю за подвиг багатонаціонального радянського народу, що виграв битву з фашизмом, і сумом: мільйони синів і дочок Батьківщини назавжди залишилися лежати у своїй і чужій землі. Незвичайна, тому що ніколи не перестане хвилювати людей, роз’ятрюючи старі рани і душу болем серця. Незвичайна, тому що пам’ять і історія в ній злилися воєдино. Я, як і всі мої ровесники, не знаю війни. Не знаю й не хочу війни. Але її не хотіли й ті, хто гинув, не думаючи про смерть, про те, що не побачать більше ні сонця, ні трави, ні листів, ні дітей. Книга Бориса Васильєва «А зорі тут тихі» потрясла мене до глибини душі. Рита, Женя, Ліза, Галя, Соня - це ті п’ять дівчисьок, які вступили в нерівну боротьбу з фашистами. Всі вони дуже близькі мені, у кожній з них я знаходжу небагато від себе.
Я навіть не знаю, хто з них мені ближче. Вони всі такі різні, але такі схожі. Рита Осяніна, вольова і ніжна, багата щиросердечною красою. Вона - сама мужня, безстрашна, вольова, вона - мати!.. Женька Комєлькова - весела, сміхотлива, гарна, бешкетна до авантюризму, розпачлива і втомлена від війни, від болю і любові, довгої і болісної, до далекої і одруженої людини. Соня Гурвіч - втілення учениці-відмінниці і поетичної натури - «прекрасна незнайомка», що вийшла з томика віршів О. Блоку. Ліза Бричкіна… «Ех, Ліза-Лізавета, вчитися б тобі!». Вчитися б, побачити б велике місто з його театрами і концертними залами, його бібліотеками і картинними галереями… А ти, Ліза… Війна перешкодила! Не знайти тобі свого щастя, не слухати тобі лекцій: не встигла побачити все, про що мріяла! Галя, так і не стала дорослою, смішна і по-дитячому незграбна дівчисько з дитячого будинку. Записки, втеча з дитячого будинку і теж мрії… стати новою Любов’ю Орловою. Ніхто з них не встиг здійснити свої мрії, просто не встигли вони прожити власне життя.
Смерть була у всіх різна, як різними були і їхні долі: у Ріти - зусилля волі і постріл у скроню, у Жені - розпачлива і небагато безрозсудна (могла б сховатися і залишитися жити, але не сховалася), у Соні - удар кинджала в серце, у Галі - така ж хвороблива і безпомічна, як вона сама, у Лізи - «Ех, Ліза-Лізавета, не встигла, не змогла здолати трясовину війни». І залишається старшина Басков один. Один серед лиха, страждання, один зі смертю, один із трьома полоненими. Чи один? Уп’ятеро в нього тепер сил. І що було в ньому кращого, людського, але захованого в душі, усе розкрилося раптом, і що пережив, перечув він за себе й за них, за його дівчисьок, його «сестричок». Як журиться старшина: «Як це ж-то тепер? Чому це так? Адже не вмирати їм треба, а дітей родити, адже матері - вони!». Поневолі навертаються сльози, коли читаєш ці рядки. Але треба не тільки плакати, треба пам’ятати, тому що мертві не йдуть із життя тих, хто їх любив. Вони тільки не старіють, залишаючись у серцях людей вічно молодими. У цій книзі тема війни повернена тією незвичною гранню, що сприймається особливо гостро. Адже всі ми звикли сполучати слова «чоловік» і «війна», а тут жінки, дівчата і війна. І от ці дівчата встали посередині російської землі: лісів, боліт, озер, - проти ворога, сильного, витривалого, добре збройного, нещадного, котрий і по числу значно перевершує їх. Але вони не пропустили нікого, стояли на смерть до кінця, і були їх сотні й тисячі патріотів, що відстояли волю Вітчизни. І мені було б важко без книги Б. Васильєва жити, вчитися, бути теперішньою людиною.
Ще одну сторінку Великої Вітчизняної війни відкрив переді мною письменник Віталій Закруткін. У його книзі «Матір людська» показана інша сторона війни: спалені ворогом станиці і хутора, що знесиліла від горя Марія залишилася одна на попелище. На жіночі плечі лягло страшне горе, що відчула не одна радянська людина в дні війни: «Вороги спалили рідну хату, вбили всю її сім’ю…». Жінка нікуди не може піти від згорілого будинку: тут загиблий чоловік і син, тут вона знову повинна стати матір’ю, зберегти тут вогонь, що теплився, щоб на землі не згасло життя. Це допомагає Марії вижити, і не просто вижити, а стати матір’ю і своїй дитині, і осиротілим дітям з Ленінграда. Мати - охоронниця Життя. Ця висока гуманна думка втілена Закруткіним у дуже сильній сцені, коли Марія, охоплена ненавистю і спрагою помсти, піднімає гострі вила, щоб стратити ворожого солдата, який сховався. Але він, виявляється, поранений і беззбройний, він зовсім ще молодик. Його пронизливий крик «мама!» обеззброює жінку. Напевно, вона могла б вбити фашиста в бою, але вона - мати - не може мстити поваленому ворогу. Марія - людина сильна. У праці знаходить вона зміст свого існування. Жінка поодинці зібрала врожай на кинутих полях, зберегла колгоспну худобу. Все це для живих, в ім’я життя. І тому опускається перед Марією на коліна і цілує із вдячністю її маленьку натруджену руку воїн - командир кавалерійського полку. Немає таких темних, злих сил, які могли б зломити народну волю, народну душу, перемогти добрі початки в людині, убити життя. На мій погляд, природу щирої хоробрості прекрасно виразив Антуан де Сент-Екзюпері: «А мені плювати на презирство до смерті.
Якщо корінь його (героїзму) не у свідомості відповідальності, вона - лише властивість жебраків духом…». Корінь героїзму персонажів Василя Бикова - у свідомості своєї відповідальності, твердої переконаності в непереможності правої справи. Візьмемо, наприклад, повість В. Бикова «Сотников». Вже на самому початку її видний різкий контраст між сильним, енергійним, щасливим Рибалкою і мовчазним, похмурим, хворим Сотниковим. Цей зовнішній контраст допомагає нам зосередити увагу на духовній сутності героїв. Коли на їхню долю випало страшне випробування, у ту мить, коли перевіряється щира цінність людини, Рибалка виявив ганебну малодушність і погодився заради свого порятунку стати поліцаєм, а Сотников загинув як герой. Загибель Сотникова стала його моральним тріумфом. По-різному проявляється і жагуча любов до життя, яка властива обом героям. Рибалка просто хоче жити - будь-що-будь, чого б це не коштувало йому: «Він ще й тепер не втрачав надії, щосекунди чекав випадку, щоб обійти долю і врятуватися». Про Сотникова сказано інше: «І якщо що-небудь ще турбувало його в житті, так це останні його обов’язки стосовно людей». У цьому виявилося переконання письменника в тім, що від кожного залежить усе.
А від нас зараз залежить, чи вдасться зберегти пам’ять про загиблих. Вона священна. Чи не тому стукає в нашому серці ненависть, коли ми читаємо поему А. Вознесенського «Рів» про не людей, що копаються в черепах розстріляних біля Феодосійського шосе?! Не могили вони обкрадають, не в жалюгідних золотих грамах знехтуваного металу справа, а душі вони обкрадають, душі похованих, свої, наші! Як заклинання звучать слова Р. Рождественського: «Люди! Поки серця стукаються, - Пам’ятайте! Якою ціною завойоване щастя, - Будь ласка, пам’ятайте!».
Збережи - » Тема Великої Вітчизняної війни у літературі XX століття . З'явився готовий твір.