Багато поетів замислювалися про мету творчості, про своє місце в житті країни, народу. Що й для кого повинен писати поет - ці питання виникли ще в далекій давнині одночасно із самою поезією. Поет або громадянин? Поет і громадянин? Поет - громадянин? Потрібно чи поетові - божому обранцеві - бути ще й громадянином?

Про це міркували А. С. Пушкін, М. Ю. Лермонтов, Н. А. Некрасов і багато хто інші. Маяковський - один із кращих поетів початку XX століття, століття глибоких соціальних змін. Це був час ламання не тільки політичного ладу, але й етичних і эстетических норм. У його лірику найбільше яскраво, може бути, навіть демонстративно відбиті риси нової особистості. Не відразу й не швидко визначив Маяковський місце своєї поезії в житті сучасного суспільства

Замислюючись про гадану марність поета серед повсякденних буденних турбот людей, він ставить запитання: Адже, якщо зірки запалюють - значить - це кому-небудь потрібно? А поет - це теж зірка, що запалюється, і її світло служить моральним орієнтиром людям. Внутрішньо переконаний у необхідності поетичного слова для людської душі, Маяковський бачить місію поета в тім, щоб убрати в себе весь біль мільйонів страждаючих і самотніх людей і розповісти про неї миру. Звертаючись до навколишньої, до прийдешніх поколінь, поет заявляє: От - я, весь біль і ушиб. Вам заповім я сад фруктовий моєї великої душі!

И відразу після Жовтневої революції поет звертається до всіх художників слова із закликом направити свою майстерність на виховання людей: Товариші, на барикади - барикади серць і душ. Маяковський уже не сумнівається в тім, що його мистецтво потрібно народу, що воно необхідно країні. Поет, у розумінні Маяковського, виконує велику й відповідальну справу: керує серцями й розумами людей на одному великому кораблі, називаному країною. “Серця - такі ж мотори. Душа - такий же хитрий двигун”, - затверджує поет. Отже, поезія потрібна, мало того, вона просто необхідна людям, як сонце

Не випадкове порівняння теперішньої поезії зі світилом, що здавна вважалося символом життя на землі, без якого не було б ні тепла, ні світла. Вірші зігрівають душу кожної людини, наповнюючи її вічним вогнем життя: А сонце теж: “Ти так я, нас, товариш, двоє! <…> Я буду сонце лити своє, а ти - своє, віршами”. Так виникає в Маяковського у вірші “Надзвичайна пригода…

” тема двох сонець - сонця світла й сонця поезії. Вона знаходить точне й влучне втілення в поетичному образі “двостволки сонець”, з одного стовбура якої вириваються снопи світла, а з іншого - світло поезії. Перед силою цієї зброї падає ниц “стіна тіней, ночей в’язниця”. Поет і Сонце діють спільно, переміняючи один одного. Поет заявляє, що коли “утомиться” і захоче “прилягти” Сонце, то він “у всю світає могти - і знову день трезвонится”.

Свої міркування про поетичну працю В. Маяковський продовжує у вірші “Розмова з фінінспектором про поезію”. Воно являє собою жартівливий, але жагучий монолог. Маяковський відстоює свою крапку зору

По-перше, він говорить про поета насамперед як про трудівника, член суспільства: “Моя праця будь-якій праці дорівнює”. Поезія - це нелегкої, кропіткої, потребуючої найвищої майстерності й кваліфікації праця: Поезія - той же видобуток радію. У грам видобуток, у рік праці. Переводиш єдиного слова заради тисячі тонн словесної руди

Але колосальна робота поета-майстра виправдується глибоким впливом влучного слова на розуми й серця людей. Як і Пушкіна, що бачив завдання поета в тім, щоб “дієсловом палити серця людей”, Маяковський пише про “спопеляючих слів цих печінні”. А що, якщо я народу водій і одночасно - народний слуга? Так поет відповідає на запитання “про місце поета в робітнику ладу”. Маяковський уважав, що він зобов’язаний писати про усім, що бачить навколо себе, про усім, що хвилює й мучить його, адже будь-яка тема - це пізнавання чогось нового, кожне вірш - первооткрытие, а поезія в цілому - “їзда в незнане”.

Може бути, і революцію Маяковський прийняв від спраги нового, невідомого досі, від бажання йти в ногу згодом, брати участь у творенні нового життя, нових ідеалів, а зовсім не тому, що він глибоко вірив в ідеї комунізму. Революція “пожирає” своїх дітей. Поет, “наступаючи на горло власній пісні”, перетворився у виробника штампів, співака Моссельпрома: Але я себе упокорював, стаючи на горло власній пісні…

Ці рядки як не можна краще показують щиросердечну боротьбу Маяковського, його болісні роздуми. В 1930 році, незадовго до своєї трагічної загибелі, поет пише вступ у поему “У весь голос”, що є його поетичним заповітом. Саме в цьому добутку ми бачимо щиру особу й теперішні почуття поета. Через голів сучасників він звертається до прийдешніх поколінь, до нащадків, обіцяючи розповісти “про час і про себе”.

Починаючи це оповідання, автор не квапиться називати себе поетом: Я асенізатор і водовоз, революцією мобілізований і покликаний… Як асенізатор, що очищає місто від нечистот, поет бореться із брудом і “мерзотою” життя. Чому він водовоз? Тому що вірші, як вода, необхідні людям, без них не може гармонійно розвиватися жодна людина. “Водовоз” протиставляється тим, хто “строчить романси”, хто “ ман-долинит з-під стін”, створюючи літературні брязкітки на догоду низькопробним міщанським смакам

Маяковський, подібно Пушкіну, з повною свідомістю свого значення затверджує, що його вірші будуть відомі нащадкам: Мій стих працею громаду років прорве й з’явиться вагомо, грубо, зримо, як у наші дні ввійшов &copy A L L S o c h. r u водопровід, спрацьований ще рабами Рима. І поет виявився прав: його вірші, пройшовши крізь призму часу, не знецінилися, вони світять нам і сьогодні.