…Я була тоді з моїм народом… А. Ахматова Моїм улюбленим поетом XX століття є Ганна Андріївна Ахматова. Дивні поетичні рядки, написані її рукою, увійшли в моє життя з раннього дитинства. Саме її вірші про сірого кота по кличці “Мурка” я вивчила напам’ять, коли мені здійснилося три роки. Ішло час, я повзрослела й вивчила напам’ять вірші циклу “У Царському Селі”, представляючи разом з Ахматовій “озерні береги”, у яких сумував “смаглявий отрок”, убрала в себе дивні рядки про любов. Багато пізніше, у дев’ятому класі, я прочитала “Реквієм” і була вражена: такій Ахматовій я ще не знала. “Реквієм”, на мій погляд, є верховим добутком не тільки всього творчості поета (не зважуюся назвати Ахматову поетесою, адже вона так не любила цього слова), але й всієї цивільної поезії XX століття. “Реквієм” для мене - приклад сюжетно-компо-зиционной цілісності й гармонійності, тому я спробую проаналізувати добуток із цього погляду, простеживши, як розкривається основний конфлікт поеми - протистояння народу й тоталітарної влади. Цей конфлікт позначений уже в епіграфі, де Ахматова з гордістю заявила про свою приналежність до народу, що живе в атмосфері тоталітаризму: …Я була тоді з моїм народом, Там, де мій народ, до нещастя, був. А далі треба прозаїчне “Замість Передмови”, що оповідає про життєву основу “Реквієму”. Здавалося б, чиста інформація, але як точно тут переданий час “ежовщины”! Ахматову не довідалися, а “пізнали” у тій страшній тюремній черзі, де всі “говорили пошепки”, а губи в жінки, що попросила її написати про усім, блакитні від голоду й страждання. Це допомагає нам зрозуміти, чому Ахматова, що ніколи не відгукувалася на вимоги влади або лукавих друзів (згадаємо знамените “Мені голос був…”), погодилася написати по цьому страшному й святому замовленню

Наступні далі “Присвята” і “Вступ” розширюють трагедію народу в часи сталінської тиранії до величезних масштабів. Створюється страшний образ країни-в’язниці: “міцні тюремні затвори”, за яких “каторжні нори й смертельна туга”. Навіть описуючи горі, перед яким “гнуться гори”, Ахматова залишається вірної своєї любові до Пушкіна: слова “каторжні нори” узяті з його знаменитого послання декабристам. Як і “смаглявий отрок”, Ганна Андріївна відкидала будь-яке насильство над особистістю, кожну тиранію

Тут же виникає й образ міста. Ленінград Ахматової позбавлений пушкінського блиску. Я думаю, що він навіть страшнее Петербурга Достоєвського

Перед нами ахматовский місто-примара, “привесок” до величезної в’язниці: Це було, коли посміхався Тільки мертвий, спокою радий, И непотрібним привеском бовтався Біля в’язниць своїх Ленінград. И тільки після цього епічного вступу починає звучати особиста тема - плач по сині, що перебуває у в’язниці тільки за те, що він був дитиною двох великих поетів. Уже в першому вірші “Вели тебе на світанку…” цій темі додане широке звучання. Лірична героїня Даний текст призначений тільки для приватного використання 2005 порівнює себе з “стрілецькими дружинами”, що виють “під кремлівськими вежами”. Зміст цього порівняння зрозумілий: пролиту кров не можна виправдати нічим. У другому вірші “Тихо ллється тихий Дон…” раптом виникає мотив колискової як нагадування про те, що мова йде про материнську любов і материнське горе. Третій, четвертий, п’ятий і шостий вірші носять особистий характер. Тут є точні тимчасові деталі (“сімнадцять місяців кричу”), ласкаві звертання до сина (“як тебе, синок, у в’язниці ночі білі дивилися”), характеристика ліричної героїні поеми (“царскосельской веселої грішниці”). Але за матір’ю й сином встають тисячі таких же жертв сталінської тиранії, тому мати-поет коштує в черзі під Хрестами “трьохсота”. Сьомий вірш “Вирок” публікувалося й раніше, але розцінювалося по-іншому, як опис любовного розставання. Тільки в поемі воно Одержало свій щирий зміст. Для того, щоб вижити, мати повинна стати кам’яної, навчитися не почувати болю: Треба, щоб душу скам’яніла, Треба знову навчитися жити. Але винести все це важко, тому восьмий вірш названий “До смерті”. Лірична героїня очікує свою смерть, як колись чекала Музу: Я згасила світло й відчинила двері Тобі, такий простий і дивовижний. Але смерть не приходить, тому треба неї поквапитися

У дев’ятому вірші виразно звучить мотив передчуття самогубства: Уже божевілля крилом Душі накрило половину, И напуває вогненним вином, И вабить у чорну долину. И лише в десятому вірші “Розп’яття” трагедія тисяч матерів виростає до всесвітніх масштабів. Звучить тема християнського очищення: Магдалина билася й ридала, Учень улюблений кам’янів. А туди, де мовчачи мати стояла, Так ніхто глянути й не посмітив. Епілог поеми складається із двох частин. У першій частині знову виникає образ тюремної черги, але вже узагальненими, наповненими образами-символами: Сюжетно-композиційна своєрідність літератури XIX Століття “опадаючі особи”, “срібні локони”. Сприйняття художника тут переважає над сприйняттям жертви

Друга частина розвиває теми російської класичної поезії, з’являється образ поета-пророка, чиїм ротом “кричить стомильонный народ”. Тут же Ахматова розвиває тему Пам’ятника, що у неї не схожий ні на державинский, ні на пушкінський, тому що він матеріальний, зримо. Пам’ятник Ахматової повинен стояти в тої страшної тюремної стіни, де “вила баба, як поранений звір”. Так композиція поеми допомагає ясніше виразити те, що хотіла заявити Ахматова: своє право говорити про народний горі

У своєму житті Ганна Ахматова знала славу й забуття, любов і зрадництво, але вона завжди непохитно переносила всі щиросердечні й фізичні страждання, тому що вірила у свій дарунок: А Муза й глухнула, і сліпнула, У землі зотлівала зерном, Щоб після, як Фенікс із попелу, У тумані повстати блакитному. У наш непоетичний, меркантильний час зовсім не зайвим здається спілкування з тої, у кому ніколи не гаснула любов до життя, віра у свій народ, щиросердечна стійкість і непохитна воля. Візьміть у руки томик Ганни Андріївни Ахматовій!