Німеччина хоча й відстала від супротивників у часі, зате випередила його якісно. Запатентований винахідником Шмайссером у грудні 1917 року пістолет МП-18 (“машинен пістолі зразка 1918 року”) являв собою продуману до дріб’язків конструкцію, що пізніше копіювали в багатьох європейських країнах. Принцип автоматики був подібний італійському, але без затримки відкоту затвора тертям, що дозволило спростити пристрій зброї. Зовні МП-18 нагадував укорочений карабін, зі стовбуром закритим металевим кожухом. Стовбурна коробка розміщалася у звичній дерев’яній ложі із традиційним цивьем і прикладом. Барабанний магазин, запозичений від пістолета “Парабелум” зразка 1917 року, уміщав 32 патрона. Спусковий механізм забезпечував стрілянину тільки в автоматичному режимі, тому МП-18 виявився досить марнотратним. Його навіть доводилося обслуговувати стрільцем і підношувачем 2384 патронів, що споряджав і подавав у бої магазини. До кінця бойових дій зульская фабрика Бергмана виготовила 17 тис пістолетів-кулеметів, які іноді називали його ім’ям, більша частина яких, щоправда, не встигла потрапити в діючу армію

Пізніше в конструкцію МП-18 вносили вдосконалення. Так, в 1923 році таллинский Арсенал робив їх із сороказарядним механізмом, через 8 років бельгійські військові прийняли “митральетту” - аналог німецької моделі, але із прямим коробчатим магазином на 32 патрона й прицілом, розрахованим на ведення вогню на 100 і 1000 метрів. У самій Німеччині пістолет-кулемет модернізували в 1928-1929 роках, замінивши барабанний магазин коробчатим, ємністю 20 і 32 патрона

Наприкінці першої світової війни зацікавилися американці, приступившись до розробки своїх моделей під потужні 11.43 мм патрони. Однак, вигравши в одному , вони втратили інше - застосування настільки сильних боєприпасів привело до обважнення й ускладнення конструкції. Флотському офіцерові Блишу довелося виготовити для нього спеціальний затвор, відхід якого гальмувався тертям вилкоподібного вкладиша. У жовтні 1917 року інший офіцер Томпсон, скориставшись працями Блиша, спроектував і випробував досвідчений пістолет-кулемет. Через ще два роки він і інші інженери Айкхоф і Пейн доробили цю модель, успішно випробували неї в частинах морської піхоти, і незабаром її офіційно прийняли на озброєння. От тільки … державного замовлення так і не пішло, і кілька фірм прийнялися робити “томпсони” по приватних замовленнях, яких, до речі сказати, було предосить.

В 1928 році з’явився новий зразок, з компенсатором на стовбурі, цивьем замість рукоятки й зниженим до 600-700 пострілів у мінуту темпом стрілянини, що зменшувало витрату боєприпасів і позитивно позначалося на влучності. Тільки через 10 років пістолети-кулемети прийняли на озброєння екіпажі бойових машин, потім ще раз поліпшили, зробили технологичнее й пустили в масове виробництво. Деяка кількість “томпсонов” у період другої світової війни американці передали Червоної Армії

До середини 30-х років пістолетам-кулеметам повсюдно призначали роль додаткового вогневого засобу й застосовували їх в основному в частинах жандармерії й поліції. Тільки після війни 1932-1934 років між Болівією й Парагваєм, коли ця зброя відмінно показала себе у швидкоплинних сутичках на коротких дистанціях, вуличних боях і йому стали приділяти більше увагу

Pages: 1 2