У сімдесят п’ять років життя обертається до Ґете своїм темним боком. Вузьке коло людей, у якому він змушений завершувати життя, не дає старому поетові ані ласки, ані любові. Він намагається не думати про негаразди у власній родині. Його продовжують цікавити різні галузі знань, він заглиблюється в астрономію, багато розмірковує над створенням Всесвіту, а гарна жінка — єдине, що змушує його бути люб’язним. Гірким стало прощання із земним коханням в образі юної чарівної жінки. З останнім цілунком Ульріки фон Левецов і Марії Шимановської для Ґете настає справжня старість, змінюється навіть зовнішній устрій його життя: він уже не відвідує курортів, не буває при дворі, в товаристві, у театрі. Його постійною резиденцією стає будинок на центральній площі Веймару. У двох маленьких кімнатах письменник працює, в апартаментах приймає відвідувачів. Цікавих для себе осіб він запрошує на обіди, які відзначаються багатою сервіровкою, вишуканими стравами, вином із дідівських льохів. Ґете суворо дотримується етикету: на його прийоми чоловіки повинні з’являтися у фраках, дами — у вечірніх туалетах.

Наприкінці життя до письменника приходить світова слава, його дім стає центром світової культури. Шанувальники з Франції, Англії, Італії, Росії, Австрії, Богемії (Чехії), США відвідують його у Веймарі, юний Гектор Берліоз присвячує Ґете свого «Фауста», геологи називають його ім’ям знайдений ними новий камінь («гетит»), німецькі герцоги підносять йому коштовні дарунки. Веймар урочисто святкує день, коли молодий поет уперше проїхав міською брамою, і дарує громадянські права всім нащадкам Ґете. Єйський університет вітає його піднесеною Горацієвою одою, в університетах читають курси лекцій про Ґете, видаються книги, присвячені різним періодам його життя і творчості. Художники мріють писати його портрети, у Франкфурті-на-Майні вирішили поставити пам’ятник поету.

Ґете не зворушують зовнішні вияви пошани, він гостро відчуває, що в нього лишилося обмаль часу. Протягом чотирьох років письменник із неймовірною енергією працює над зібранням своїх творів. Ґете створює бригаду з шести помічників, чітко розподіляє між ними обов’язки, припиняє свою роботу в журналах, прагнучи нічого не залишати незавершеним. Значну частину його творчого доробку становлять листи, у яких він торкається багатьох галузей знань: пише про сербську поезію та про оригінальність античної знахідки — голови Антиноя, про художні відмінності фресок Помпеї від фресок у катакомбах та про те, з якого каменю збудовано давньоримську фортецю в Богемії, про водяні горіхи, насіння манго тощо.

Усе своє життя Ґете був надзвичайно діяльною людиною. Коли поетові було 30-40 років, ця діяльність спрямовувалась на зовнішні цілі; у 50 років вона виявилась у різнобічності його обдарувань; коли Ґете виповнилося 60 років, він цілком присвятив себе поезії, і його поетичний голос зазвучав на повну силу.

Тепер він намагається усунути все, що заважає поетичній роботі, та не в його владі уникнути тяжких випробувань долі. Останні роки життя Ґете позначені невтомною працею і втратою близьких людей. Померла дружина, Христіана Вульпіус, з якою Ґете прожив 28 років, під час подорожі Італією помер його син Август, умирають старі друзі: Шарлотта фон Птейн, герцог і герцогиня-мати. Але поет стійко тримається: здається, горе тільки збільшує його сили. На звістку про смерть сина він відповів словами: «Я знаю, що народив смертного сина!» — і продовжив наполегливо працювати. Десять років чекав свого завершення автобіографічний твір «Поезія і дійсність», і тепер Ґете продиктував його останню частину за два тижні. Несподівано в ньому спалахує останній творчий вогонь, і він завершує «Фауста».

Свій останній день народження Ґете святкував у Єні, куди прибув разом з онуками. У Веймарі тим часом урочисто відкривали бюст поетові, наче він уже помер. Ґете пішов із життя оптимістом, опівдні — у той час, коли і з’явився на світ, дотримуючись власного принципу: «Доки нам ще світить день — тримаймо голову високо».