Українізація набула на Донеччині особливо важливого політичного і культурного значення. Один із її ідеологів та організаторів, старий більшовик Микола Скрипник, сам донеччанин, так характеризував ситуацію: “Колись багато товаришів гадало, що Донбас – це не Україна, а робітники Донбасу здебільше не українці. Виявляється тепер, що це цілком не вірно; серед гірняків 3/4, цебто близько 70 відсотків робітників, українців. До нових заводів, копалень ідуть нові тисячі, десятки й сотні тисяч робітників з села, треба, щоб основні кадри донбасівського кваліфікованого пролетаріату оволоділи українською мовою, українською книжкою, українською культурою для того, щоб мати можливість впливати на ці нові робітничі шари. Значна кількість донбаських робітників говорить ломаною мовою, мовою українською, але з домішками російських слів, з перекрученням мови взагалі, так що вони правильно не говорять ні українською, ні російською. Українська книжка, бібліотеки, український театр, українська газета допоможуть донбасівцям оволодіти українською мовою і придбати собі знання української культури” (Микола Скрипник. Статті й промови. Т. ІІ, ч. 2, сс. 142-143).

Отож і літературне життя на Донеччині зазнає глибокої реорганізації. “Забой” як літературна спілка підпорядковується ВУСППу, а однойменний журнал перестає існувати в колишньому форматі.

На ІІІ Вседонецькому з’їзді “Забою” ухвалено резолюцію: “Забой ставить собі одне з основних завдань – втілення української культури в Донбасі, для цього в першу чергу потрібна українізація “Забою”. І далі: “Забой повинен бути організацією українських пролетарських письменників Донбасу з секціями пролетписьменників нацменшостей в Донбасі”.

Після тривалої перерви у вересні 1929 року виходить перше число оновленого “Забою” – українською мовою. У статті, якою він відкривається, говориться про гостру кризу, яку в кінці 1928 та на початку 1929 років пережила літературна організація “Забой”, а заразом і її орган. Причина кризи “крилася в головній, зовсім неправильній установці, в самому характері “Забою” як літературної організації, що працює в пролетарськім промисловім центрі Радянської України.” І далі: “Справа в тім, що “Забой” від самого початку свого існування рахував себе російською організацією письменників на Україні, безпосередньо зв’язаною зі своїм керівничим літературним центром у Москві, оминаючи всеукраїнський культурно-літературний центр – Харків”. Навіть після того, як ВУСПП на своєму першому з’їзді в січні 1927 року перейняла на себе керівництво всіма літературними організаціями в Україні, а ВАПП свої осередки розпустила, “Забой” лише формально визнав нову ситуацію.

“А тим часом, – читаємо в програмовій статті нового “Забою”, – життя на Радянській Україні плило своїм буйним нестримним потоком вперед. Разом із соціялістиним будівництвом в галузі господарства, на Україні широко розгорталася і культурна революція, що під керівництвом комуністичної партії більшовиків України проводилася й проводиться під гаслом ленінської національної політики, під знаком українізації як радянського державного апарату, так і пролетарських мас. Почався надзвичайно буйний, небувалий ще в історії розквіт української радянської культури. До процесу творення української радянської культури швидко втягалися й робітничі маси індустріяльних центрів України. В цій важливій ділянці соціялістичного культурного будівництва не залишився позаду й пролетаріят Донбасу. Численні культпоходи, тижневики та місячники української культури, вечори української літератури, української книжки, тощо, виїзди українських письменників до робітничих клюбів, на заводи, в шахти, величезна робота, що її розвинули в цьому напрямку партійні, комсомольські та професійні організації на Україні, дали колосальні наслідки. Найшлися українські робітники, найшовся український пролетаріат, що не тільки розуміє, але і вживає українську мову в своїм щоденнім житті як свою рідну мову. Найшовся пролетарський глядач українського театру, найшовся такий же читач української газети, журналу, української художньої літератури. Найшовся український робітник – пролетар в Харкові, в Києві, в Херсоні, в Миколаїві, в Одесі, в Дніпропетровському, знайшовся він в дуже солідній кількості і в Донбасі. Все це заставило замовкнути всіх тих, що не вірили в цей природній факт і плескали своїми язиками всякі нісенітниці проти українізації. Своє рішуче слово в справі українізації сказав господар Радянської України – сказав пролетаріат, що активно почав брати участь в процесі творення української культури як своєї пролетарської соціялістичної культури.

Pages: 1 2 3