Синтез масового й елітарного як визначальна риса сучасної літератури | Довідник школяра – кращі шкільні уроки по всім предметам

Синтез масового й елітарного як визначальна риса сучасної літератури

Намагаючись відшукати у царині новітнього інформаційного простору осучаснену паралель найдавніших серйозних дійств (так званого вертепного Вифлиєму), ми зіткнулися з проблемою: виявляється, серед продукції новітніх засобів масової комунікації (що включає літературну, мистецьку, медіа тощо) важко відшукати серйозні аналоги високого стилю. Натомість наявна величезна кількість маргіналій, які, окрім релаксаційної функції, виконують ще якісь додаткові. Така невизначеність спонукала нас до тлумачень «низового» у контексті різних стильових теорій.

Збережені Арістотелеві праці засвідчують традицію тричленного поділу мистецтв [2, 123]. «Риторика для Гереннія» (анонім, бл. 85 р. до н. е.), вказує на існування трьох видів (манер): одну манеру ми називаємо величною, другу – середньою, а третю – зниженою [1, 273–274]. Їм відповідає три мети: переконати, дати насолоду та схвилювати. У стилістичній теорії Марка Фабія Квінтиліана пропонувався поділ стилю за географічним принципом (пишний, високий – схід і т. д.) та градація за силою мовної експресії: високий – насолода, середній – зворушення, низький – повчання (український вертеп навиворіт.– О. К.) [6, 17]. У середньовічних граматиках та риториках членування відбувається на прикладі співвідношення Вергілієвих творів («Буколіки» – низький стиль, «Георгіки» – середній, «Енеїда» – високий). Аналогічна класифікація потрапила до класицистичної естетики Буало.

Однак класичний принцип вертикального структурування культури на рівні новітніх естетико-комунікативних систем не діє. Очевидно, під впливом соціальних змін суттєвої трансформації зазнали і вони. Мабуть, напередодні нового тисячоліття ці структури втратили контакт не лише з навиками найближчого минулого, а й з доволі довготривалими парадигмами, тому й рівень стратифікації змінився.

Найпоширенішим сьогодні є поділ творів і явищ культури на так звані «масові» й «елітарні».


Кожне суспільство має сукупність культур, серед яких одна панівна. У суспільствах сучасного типу (з модерністською шкалою цінностей) провідною вважається культура, орієнтована на масове споживання виробленого духовного продукту. Термін «масова культура» з’явився в американській пресі у кінці сімдесятих років минулого століття та утвердився в 1944 р. після виходу у світ «Теорії популярної культури» Дуайта Макдональда. З того часу під масовою культурою розуміється сукупність культурних споживацьких цінностей, що потрапляють у широке публічне використання за посередництвом засобів масової комунікації. На означення мистецтва, призначеного для масового споживача, теоретики естетики, літератури та масової комунікації уживають не однакову термінологію: «масове мистецтво», «популярне мистецтво»; «бульварна», «популярна», «комерційна», «лубкова», «тривіальна», «низова», «ринкова» культура, «індустрія культури» (Т. Адорно), «індустрія свідомості», «кіч» (К. Грінберr), «фольклор індустрійної людини» (М. МакЛюен). Особливо нас зацікавило останнє твердження. Перевіримо його. Як ми могли уже пересвідчитися, «народне» (фольклорне) є надзвичайно потужним фактором існування людської цивілізації.14 Прослідкуймо, яке ж його місце у сучасній масовій комунікації.

Проблеми співвідношення фольклору та дискурсів і текстів новітнього інформаційного простору (популярного мистецтва) потрапляли в поле зору новітніх досліджень Дж. Віко, Й. Г. Гердера та ін. Проаналізувавши названі феномени, вчені прийшли до висновку, що фольклор та масова культура не є поняттями абсолютно синонімічними. Фольклор базується на певних традиціях, які відображають народні помисли та настрої, масова ж культура таких традицій не знає, вона вносить у все елемент новизни, відповідно до запитів аудиторії. Фольклор завжди національний за змістом. Масова культура має космополітичний характер. Фольклор – це усна народна творчість. Масова культура використовує для поширення засоби масової комунікації. Доведено, що напередодні третього тисячоліття фольклору, у традиційному розумінні цього слова, у промислово розвинутих суспільствах не існує. Відмирання фольклору певною мірою вплинуло на розвиток масової комунікаційної культури [8, 11]. Не викликає сумніву лише те, що обидві культури – це культури народні (якщо під народом розуміються «маси» (населення)).

У відомій праці «Avant – Gard and Kitsch» ситуацію взаємо-переходу аналізованих явищ К. Грінберr визначає як кіч (від англ. кithen – кухня). Учений пише про те, що осідлі у містах селяни, навчившись читати й писати, не отримали одразу можливості повноцінного дозвілля та смакової освіти для того, щоб насолоджуватися міською культурою і, втративши інтерес до усної народної творчості (що пов’язана із селянським побутом і доволі непривабливими цінностями) та потрапивши у ситуацію нудьги, вони природно почали вимагати від суспільства забезпечення доступної їм культури. Соціальною батьківщиною кічу, на думку Грінберrа, слід уважати маргіналії промислових центрів. Щоправда, постає питання про те, чи аналізоване Грінбергом явище (особливість якого – ностальгія за архетипною ясністю) дійсно псевдофольклор («фейклор» – в інтерпретації американських учених) чи доволі трансформований, але все ж – фольклор.

Чимало дослідників дотримуються тези, що окремі низові фольклорні жанри на зразок різдвяних та великодніх орацій, а також травестії, застільні пісні, сороміцька любовна лірика можуть характеризуватися як масові (на наш погляд, саме вони – в дещо деформованому вигляді – з’являються нині на шпальтах періодичних видань та у просторі медіа). Підставою для такого твердження є передусім їхня поширеність. Однак відмінність між фольклорним і нефольк-лорним полягає у способі творення: за явищами масової культури, як правило, стоїть автор, у той час як фольклорне (колективне) позбавлене голосу творця. Такої думки дотримувався Ю. Лотман, котрий у численних працях зазначав, що між «низовою» та «масовою» культурами у жодному разі не варто ставити знак рівності, бо перша з них – явище незмірно більше за обсягом й глибше. Тому під визначення придатних для масової комунікації потрапляє лише частина низових жанрів, що орієнтуються головно на успіх.

Хоча цілком очевидно (і це одразу кидається у вічі), що масова культура (особливо у техногенному вияві – модифікації майданно-


Карнавальних дійств) таки базується на фольклорі (його низових жанрах – складникові спіднього вертепного ярусу): техногенні еротичні медіа-програми еквівалентні формам молодіжного флірту усіх народів світу (особливо українським вечорницям та «вулиці») (див. додаток А); комічні, травестійні, маріонетково-травестійні, безумовно, сягають своїм корінням сатурналій та середньовічної карнавальної сміхової культури; музичні, кулінарні, про світ моди і навіть спортивні програми – обов’язковий компонент найдавніших ритуалів, як і реклама (інваріант ярмаркового), фантастика та жахи. Достеменно відомо, що в основі інтелектуальних, реальних, комунікативних капітал-шоу лежить не що інше, як один з найдревніших обрядів людства – ініціація (див. додаток Б). Як бачимо, «так зване масове мистецтво – продукт роботи багатьох поколінь, а не якась там халтура!» (про це ще століття тому писав М. Хвильовий [17, 403]).

Отже, апріорі очевидно, що чіткої межі між фольклорним та популярним провести неможливо. Тут передусім бар’єром стане проблема їхньої часової невідповідності. Однак існує реалія, що повністю поділяє часово-просторовий континуум з «тривіальним», ця реалія – елітарне. Припустимо, що саме у взаємовідношенні співмір-них полярностей криється те, що дасть нам змогу розмежувати явища новітньої культури.

Існує дві теорії такого розмежування – кількісна і якісна. Згідно з першою, масовою слід вважати продукцію, сумарний наклад якої вимірюється мільйонними тиражами, незалежно від її естетичної вартості. Якщо названу тезу довести до логічного завершення, то отримаємо перелік, у якому поряд значитимуться Біблія і «Плейбой», «Подробиці» та «КВК», політичні демонстраційні транспаранти й тиражовані етикетки разом з непристойними написами на стінах у вбиральнях, адже це все продукція, що поширюється дуже масовим накладом. В основу другого обгрунтування кладуть не кількісний, а якісний принцип. Який також, до речі, заводить нас до логічного тупика, бо в перелік масової продукції потрапляють медіа-проекти на кшталт старої української літературної класики (яку майже ніхто не читає). Загальноприйнято вважати, що популярну культуру формує попит. Тобто – усе, що створюється у її царині, заздалегідь спрямоване на продаж та отримання прибутку. Кіч – передусім товар. Товар, що купує споживачів. А отже – ринкова культура виробляється не для


Людей, а для грошей. Схоже на те, що так. Хоча й звучить доволі алогічно.

Pages: 1 2

Збережи - » Синтез масового й елітарного як визначальна риса сучасної літератури . З'явився готовий твір.

Синтез масового й елітарного як визначальна риса сучасної літератури





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.