Багато написано пісень, балад, дум про запорізьких козаків, тому що були вони спритні, мужні, сміливі. Не раз захищали Україну від ворогів, часто приходили рятуйте!. У боях і походах відрізнялися розумом і хитрістю, вражаючи ворогів великою відвагою, дивним терпінням, здатністю переносити найважчі потреби й жах смерті. Жили вони за неприступними порогами Дніпра, серед незліченних островів, непрохідних очеретів

«Січ - мати, а Великий Луг - батько! Степ і воля - козацька доля»,- говорили наші мужні предки. Живучи в дикому степу, вони байдужіли до звичайних мирських радостей, зневажали добробутом, глузували з багатства, здається, навіть жіночі чари не мали над ними влади. Відданий дружині душею й тілом, козак уже не зміг би беззастережно виконувати свій борг. Для забезпечення високої боєздатності війська потрібні були, насамперед, молоді, неодружені. Звідси - сувора етика неписаних законів Великого Лугу. У Січ під страхом смерті заборонялося приводити жінок. І це, я думаю, правильно. Козаки бажали мати регулярне військо з високою бойовою готовністю. А ще вони досить відповідально ставилися до шлюбу. Я піднесена атмосферою лицарської доблесті, честі, людського достоїнства й порядності, які існували серед козацтва