Творчість видатного письменника Олександра Серафімовича — наочне свідчення того, як плідна для мистецтва міцний зв’язок з народом. Твору Серафімовича відрізняються глибокими народностями й справжнім гуманізмом. Письменник оспівав революційне пробудження пролетаріату і його подвиг в 1905 році. Він був соратником Горького в боротьбі за революційну літературу в роки реакції. Він став одним із зачинателів літератури

Олександр Серафімович Попов - майбутній письменник Серафімович - народився на Доні в станиці Нижне-Курмоярской у сім’ї полкового скарбника. Пізніше Попови переїжджають в Усть-Медведицкую (тепер місто Серафімович). Закінчивши гімназію, Олександр надходить на фізико-математичний факультет Петербурзького університету, де стає учасником кружка революційно настроєних студентів, зближається з Олександром Ульяновим і його соратниками по боротьбі. Серед них минулого й земляки письменника. Більше того, один з учасників замаху на Олександра III (воно, як відомо, не вдався) Орест Говорухин учився разом з Поповим в усть-медведицкой гімназії й входив в організований останнім революційний кружок. Після арешту групи Ульянова Попов написав прокламацію, що роз’ясняла зміст подій, за що був засланий у містечко Мезень Архангельської губернії. Тут і почалася літературна біографія Серафімовича. У Мезені були написані його перші оповідання: «На крижині», «У тундрі» (у пізніших публікаціях-«Сніжна пустеля»), «На плотах», високо оцінені Г. Успенським і В. Короленко, яких Серафімович шанував як своїх літературних учителів

У ранніх оповіданнях письменник зображує важке життя трудівників Півночі - поморів: рибалок, мисливців, сплавників лісу; показує жахи підневільної праці, убогість, що доводить людину до крайнього розпачу, часто - до загибелі. Дія в «північних» оповіданнях Серафімовича відбувається на тлі похмурої природи Заполярья, що народжує почуття тривоги за людей. Такий і перше оповідання «На крижині» (1887). Нестаток і кабальна залежність від кулака загнали помора Сороку на далеку крижину. Промисел сполучений з більшим ризиком. Небезпеки, що підстерігають помора на кожному кроці, виховують у ньому волю, мужність, силу й спритність. Однак письменник підкреслює безвихідність положення бідняка, його безсилля не в боротьбі із природою, а в конфлікті із соціальними умовами

Вірний правді життя, Серафімович показує, що капіталізм нерідко розбещує людей праці, прищеплюючи їм власницькі почуття. Той же Сорока не погнушался обдурити іншого бідняка: він споїв самоїда й «задарма» забрал у нього оленів. А герой оповідання «На плотах» Кузьма розводив плоти в таких же бідолах, як і сам, щоб більше заробити

Власницькі почуття, як показує письменник, проявляються часом у жорстокій формі. З великою художньою силою це зображено в оповіданні «Помста» (1898).

Пізніше Серафімович покаже, що вовчим законам капіталізму протистоїть висока мораль трудового народу. На початковому ж етапі творчості на перший план він висував випадки прояву темних сторін психології маси, зображував трудівників переважно як людей, покалічених убогістю, согбенних під вагою праці

В 1890 році письменникові дозволили повернутися на батьківщину, де він живе під наглядом поліції. Він багато їздить по рідному краї, буває на заводах і шахтах Донбасу, Маріуполя, Харкова, Ростова, Луганська, знайомить із життям російських і українських селян. Із грудня 1896 по січень 1898 року письменник жив у Маріуполі (тепер м. Жданов) як кореспондент ростовської газети «Приазовский край». Маріупольські враження лягли в основу багатьох добутків, написаних не тільки в ті роки («Прогулянка», «Помста», цикл нарисів і кореспонденції «Маріупольські картинки»), але й 10-20 років через («Вітер»).

Улітку 1902 року Серафімович переїжджає в Москву, зав’язує широкі літературні знайомства, входить в об’єднання демократичних письменників «Середовище», друкується у видавництві «Знання». Починається новий етап у його творчості. Знаменною подією в житті Серафімовича була його зустріч із Горьким восени 1902 року. Бесіди з великим письменником допомогли ще глибше осягнути зміст подій і роль літератури в суспільному житті й боротьбі. Гіркий надавав Серафімовичеві безпосередню допомогу в підготовці до печатки збірника його оповідань, допомагав йому конкретними радами. У своїх спогадах Серафімович відтворює відкликання Горького про оповідання «Маленький шахтар»:

• «Олексієві Максимовичеві оповідання сподобалося.- Добре! - сказав він, натискаючи на «про». Так раптом піднявся на весь зріст, простягнув руку й проговорив схвильовано:- Ви не забувайте: шахтарі - адже це ж робітники! Вони адже створюють усе, що навкруги. У вас вони тільки бідненькі, забиті,- шкода їх… Але ж це не вся правда. Шахта^-те хто попрорил? Хто підривав кам’яні неприступні шари?.. От у вас цей хлоп’яти,- ну шкода його, звичайно. Але виросте, він же теперішній потомствений шахтар буде! Перед ним земл-те, надра розсовуватися будуть. Це от, знаєте, забуваємо ми все… А треба пам’ятати. А раз пам’ятати, значить і зображувати».

На події революції 1905 року Серафімович відгукнувся добутками, у яких пролетаріат виступає вже як свідомий борець за краще життя. Тепер письменник не тільки викриває несправедливість у світі капіталу, у його творчості звучить і пафос твердження. Герої оповідання «Похоронний марш» (1906) розуміють, що вони, робітники, -страшна сила для ворогів: «Не руки наші страшні ворогам - страшно наше прозріння, страшні гарячі серця, що б’ються неутолимой спрагою волі!»

Уже через місяць після прибуття на фронт Серафімович починає друкувати цикл нарисів «У Галичині», у яких розповідає про страждання поранених, позбавлених медичної допомоги в результаті «злочинної постановки» санітарної й лікарської справи на фронті. З більшим хвилюванням пише він про долю про селянство, що потрапило в саме пекло війни. Попутно письменник говорить про трагічне положення всього українського населення в західних областях, що испитали соціальний і національний гніт в умовах Австро-Угорської імперії, з повагою пише про мужню боротьбу українців за свою національну культуру й мову, про те, що «підростаюча молодь не тільки внутрішньо почуває себе незалежно, але й зовні тримається гідно. Важко собі представити ту спрагу знань, що проявляють українці». У роки війни письменника жваво цікавили найрізноманітніші питання життя. Деякі добутки цього періоду, присвячені селу, нами розглянуті. В 1915-1916 роках Серафімович пише ряд нарисів, у яких гостро ставить проблему народної освіти («Бурса», «Педагог», «Народний учитель» і ін.). Великий інтерес представляє повість «Галина» (1918), у центрі якої образ учительки, що працює в складних соціальні й. побутових умовах дореволюційного села

Спостереження на фронті й у тилу, безпосередній зв’язок з більшовиками допомогли Серафімовичеві глибше побачити й зрозуміти ті процеси, які знаменували рух країни до революційного вибуху. В оповіданнях про війну він говорить не тільки про нещастя, які вона принесла народу, про страждання осиротілих дітей («На побивке», «Чорний треух», «Очікування»), але й про відношення народу до війни й до тих, хто неї затіяв. «Після війни все розбереться, справи будуть»,- говорить селянин в оповіданні «Серце ссе». А в нарисі «Зустріч» письменник ще определеннее говорить про неминучість революції: «Як не калічить, як не вбиває, як не терзає нас російська страшна дійсність, як не метаються покалічені, а є життя, б’ються серця, і хто знає, як разюче буде порушене тяжке мовчання, з яким страшним гуркотом звалиться лад».

Pages: 1 2