На тлі грандіозного епічного оповідання «Війни й миру» Толстої проникає в глибини людської душі. Ми бачимо розвиток внутрішнього миру його героїв. Говорячи словами Н. Г. Чернишевського, саме «діалектика душі» найбільше займала Толстого. Автор наділяє своїх героїв багатим і суперечливим внутрішнім миром, що відкривається нам поступово, протягом усього добутку. У зв’язку із цим у відношенні кожного толстовського героя ми можемо виділити ряд найбільш важливих епізодів, які допомагають побачити сутність його характеру

А якщо врахувати, що особливо глибоко людина розкривається в любові, то стане зайвим пояснювати, наскільки важливі сцени роману, що показують нам закоханих героїв. Зупинимося, приміром, на сцені пояснення між Наташей Ростовой і князем Андрієм. До цього моменту ми вже встигли полюбити Наташу за її життєрадісність і безпосередність, встигли перейнятися симпатією до Андрія Болконскому, побачивши в ньому розумної, шляхетної, чесної людини. Волею автора герої, що полюбилися нам, начебто знаходять один одного. Їхня зустріч, а потім ця дивна любов двох дуже різних людей здаються нам (як у наслідку й усьому в будинку Ростових) неминучими

Ми з нетерпінням перегортаємо сторінку за сторінкою чекаючи чого самого головного, що повинне змінити долі Наташи й Андрія. Звичайно, нашому нетерпінню далеко до Наташиного тритижневого очікування, коли вона, «як тінь, дозвільн і сумовита, ходила по кімнатах», а «увечері таємно від усіх плакала?». И от разом з нею ми, «прислухаємося» до «чиїмось» крокам і розуміємо, що це «він». Але ж Наташа саме в цей день спробувала почати «той свій колишній спосіб життя, від якого вона відстала після балу». Використовуючи свій улюблений прийом контрасту, автор дає нам можливість відчути, що діється в душі героїні в цей момент. У вигуку Наташи «Мама, Болконский приїхав!

», здавалося б проривається радість, однак відразу ми чуємо: «Мама, це жахливо, це несносно! Я не хочу … мучитися!» Героїня в доконаному сум’ятті, вона виявляється безпомічної перед почуттями, що нахлинули на неї

Як полонена колись принадністю місячної ночі, вона точно також вимовляє: «Що ж мені робити?..». Цим «не хочу … мучитися» Толстой нібито показує дивну інтуїцію Наташи, поки не знаючий, на яке мучення вона, у загальному-те, уже приречена. Через нетривалий час «він» і «вона» будуть стояти друг проти друга

Завжди витриманий, князь Андрій і отут не дає своїм почуттям влади над собою. А Наташа, що не вміє жити інакше, як тільки серцем, не в силах подолати зі своїми емоціями. Тому ми й не чуємо її відповідної репліки на питання князя Андрія

Наташе не завжди потрібні слова: багато чого вона може передати поглядом, та й просто всією своєю істотою. От і тепер Наташа подумки вопрошает свого обранця: «Навіщо говорити, коли не можна словами виразити того, що почуваєш». Анафорически тричі повторене Толстим це «навіщо» підкреслює искреннее здивування Наташи, викликане питанням князя Андрія. І слідом за вимовленим «з досадою» подвійним «так» Наташа, як завжди, коли неї переповняють почуття, «заридала». А через мить ми чуємо таке характерне для героїні вигук «ах», за яким піде: «…

Я так щаслива». Ми не сумніваємося, що так воно і є, оскільки щирість - відмітна риса Наташи. І відразу ми не можемо не посміхнутися, читаючи, як вона, перш ніж поцілувати свого нареченого, подумала секунду, начебто запитуючи себе, чи можна це. Ми посміхнемося, але не зачудуємося, тому що знаємо, що Наташа, будучи ще п’ятнадцятирічною дівчинкою, задавалася подібними питаннями, а саме: що шляхетно, що неблагородно, як можна і як не можна надходити. Трохи далі автор вдається до допомоги ще одного свого улюбленого прийому - прийому внутрішнього монологу. Внутрішній монолог допомагає зрозуміти щиросердечний стан героїв

Мабуть, нерідко невидимі з боку переживання характеризують героя яскравіше, ніж його слова й учинки. От і Наташа намагається осмислити свій новий стан, примірити на себе нову роль, а тому й не чує чергового питання князя Андрія, питання, якого їй краще було б і не чути. І тим, що Наташа не розуміє питання, автор, по суті, показує, що розумний,