Ростуть зараз у нашій країні собори й церкви. Щороку тільки й чутно: те з’явилася каплиця, то вибудували храм, то народжується молитовня. Що це: данина моді, або люди й справді зрозуміли, що своєю бездуховністю вони зробили гірше тільки собі й тому народжуються люди, які мають лише пустище в серце або, як ще говорять, «купу цегли»?
Про це попереджав Олесь Гончар багато років тому. Але не прислухалися до його голосу, тому що дуже багато було байдужих… Коштує, начебто велетень, серед Зачиплянки собор. Він прийшов до нинішнього покоління, як згадування про те, що відбувалося багато років і сторіч тому назад, він бачив багато чого. Недарма люди, чисті серцем і душею, відчувають німу музику його «округлих, гармонійно об’єднаних куполів». Такі люди, на мій погляд, мають у душі «храм», «собор», соборність. Вони розуміють, що людина з’являється на світло не для того, щоб руйнувати, знущатися й убивати, а щоб жити, любити всі навколо, поважати те, що залишили в спадщину предки. Перервавши зв’язок між поколіннями, ми «перервемо» нашу історію, нашу вікову пам’ять. Тоді через кілька десятків років ніхто просто не зможе згадати, що відбувалося в минулому, що хвилювало наших предків, чому вони так цінували ці величні будинки-собори. Собор у Зачиплянке - це «горда поема степового козацького зодчества». Він давно вже не те спорудження, яким так пишалися будівельники-козаки, що відстоював перед особою смерті Дмитро Яворницкий. Але він все-таки не «міраж», тому що існує не тільки в серцях Миколи Баглая або Ізота Івановича Лободи. Собор - це утвір, до якого приходить багато з людей: «Весь край прикрашав цей собор, прикрашав святих рушниками». Він не тільки повертає в минуле, він надає пропуск вбудущее.
Адже саме від споглядання на цю пам’ятку історії, від розуміння її необхідності «будується» у душі людської свій, особливий собор. Хоч і не кожна людина може побачити в облупленому, занедбаному спорудженні велич і красу народу. Це людина, що має в душі лише «купу цегли». Недарма Ізот Іванович розділяє людей на майстрів і браконьєрів: «Той будує, той руйнує». Стає дуже прикро, що не всі люди можуть зрозуміти, для чого нам потрібні собори. Таким людям, як Володька Лобода, краще не мати такого будинку, тому що не треба буде ремонтувати, витрачати на це гроші. Доцільніше вибудувати кафе, що буде їх приносити. Володька Лобода, висуванець і отцепродавец, не розуміє, що гроші не головне в житті, що постійні думки тільки про їх підкреслюють бездуховність людини. І мимоволі коштує питання, що так хвилював Миколи Баглая: «А в чим же твоя душа ввічнить себе?» У кафі або все-таки таки в соборі? Я думаю, що більше важливим є величний храм, тому що без нього «не залишилися б ми в повнім розумінні слова людьми». І брати Баглаи, і Елька, і Верунька, і Ізот Лобода - люди, які назавжди з’єднали своє життя із природою, з історією, з культурою України, маючи в душі «собор» людяності, «собор» вічного бажання добра, «собор» великої людської любові. Кожне покоління мріє про те, що пам’ять про нього буде жити завжди.
Тому й будуються собори пам’яті, і будуть стояти вони доти, поки будуть люди з гарячими серцями, люди, духовно богатие; будуть стояти, як коштує собор у романі О. Гончара: «і поки багровіє, дихає небо по всьому Надднепровью, коштує серед заводського селища, весь освітленому, парусно-повнім і чистий, як тоді в минулому, коли вперше тут виник, народився з душі своїх мудрих і сильних майстрів».
Збережи - » Роздум над романом О. Гончара «Собор» . З'явився готовий твір.