Публіцистика Ганни Черінь у контексті діаспорної літератури

Увагу читача привертає стаття, вміщена у книзі «Навколо світу» - це враження від Олімпіади в Атланті. Побувавши на Олімпіаді, емігрантка оцінює усіх спортсменів об’єктивно і це не означає, що вона байдужа до українських спортсменів. Вона правдиво описує події, що відбувались у 1996 році: «… попереду з прапором сонцесяйний красень і щирий патріот, всесвітньої слави Сергій Бубка з Луганська. Літаючи по світу, Бубка ніколи не забуває своєї України, має спортивний клуб у Донецьку» [9, 122]. Потім згадує Ганна і російських спортсменів. Дуже вболіває за Лілію Підкопаєву, та все проходить успішно – гімнастка отримує золоту медаль.

На цьому її подорожі не закінчуються. Особливо цікавою є мандрівка по Аргентині. Письменниця згадує: «у всій цій мережі є спільний центр – наша Вітчизна, всі тепер нас знають, і в цілім світі є наші амбасади, і в цілім світі є перший і найбільший незмінний амбасадор України – Тарас Шевченко». Черінь знову згадує Великого Кобзаря. В Аргентині є верховна організація, що єднає всіх українців. Є те, що єднає молодь – Тарас Шевченко, пам’ятник якому височіє в Палермським парку, і всі ті, хто приїжджає, йдуть на нього подивитися.

Священний птах Аргентини - «орнеро», але Черінь наголошує, що кращого «співця», ніж соловейко немає ніде. Побувала Ганна на великому святі в Буенос-Айресі – встановлення кафедри Вільної України, де дуже цікавий розподіл емігрантів. В Аргентині існує три хвилі: перша – бідні, одурені селяни; друга – політичні втікачі з України, після Другої світової; третя – інтелігенція, ще молоді, яким

Допомагає друга хвиля. «Мені признатись шкода, молоді, прекрасні люди, які люблять Україну, українську мову, покинули її. Але в цьому є позитивна сторона: ми потребуємо й далі сильну українську діаспору, що була і буде надійною опорою Батьківщини» [9, 252].

Особливо вражає вислів: «Українці в Аргентині такі, як і ми в США чи в Австралії, чи й в Україні – невід’ємна ланка Всесвітньої України» [9, 253]. Це своєрідний заклик єднатися та шанувати українців, які живуть за кордоном, розуміти їх не як зрадників, а як друзів, які з певних причин вимушені були поїхати з України. Всі ці люди, що живуть за кордоном і згадують нашу Україну, є так само, як і українці, гарячі патріоти. Патріотичне почуття – одне з найглибших людських почуттів. «Приятелька з Флориди, – пише Ганна, – зі сльозами на очах просила привезти грудку української землі, відомо для чого – на свою труну кинути». Розшифровує поетеса нам і значення слова «дім»: «… додому вже час збиратися. Додому? Колись це слово для нас означало Україну – тепер Америку… А дехто й тепер вживає це слово в сенсі «оце отримали листа з дому» або «Вдома справи невеселі»… Колись і ми так говорили, а тепер перестали. Домівка – це те, куди людина вертається, а в Україну нам уже запізно вертатись… Це не дивно, а от дуже дивно, що так багато в Україні мріють, щоб їм «домом» стала Америка. Вони не знають такої хвороби, як ностальгія, туга за Батьківщиною» [9, 36]. З ніжністю і безмірною любов’ю писала Черінь про рідну землю: ліси і озера Волині, мальовниче Поділля, синій Дніпро, Коломию, узбережжя Криму, красу Чорного моря, Карпати. Захоплення письменниці Коломиєю незабутнє. Для Ганни - «це колиска коломийок», музичні інструменти не менш цікавіші: «трембіта. Її роблять із дерева, в яке блискавка вдарила».

Яскраве враження склалося у Черінь від Одеси і Криму, особливо Чорного моря: «Українське наше море, наше в щасті і журбі». Харків чарує церквами: Успенським і Благовіщенським соборами, Покров-ською церквою. Чудовий опис музею Котляревського, поетка описує, як він потопає в морі осінніх квітів, духовно збагачує Ганну саме перебування в музеї.

Особливо скучила Ганна за Києвом. І це не дивно. Його древні архітектурні споруди манять своєю неповторною красою. Софійський собор не могли зруйнувати ні орди нападників, ні стихійні лиха, ні

Німецькі бомби, бо це не просто архітектурна споруда, а витвір людської душі, розуму і натхнення. «Свята Софіє, рідна мати, ми повернемося, чекай!» - писала письменниця у 1960 році. «Чи дуже на мене чекала свята Софія, а я на неї чекала – і повернулась». Ось що пише емігрантка про столицю: «Київ! Серце стискається з радощів і болю… Який то він тепер. Як виріс, як змінився? Столиця наша улюблена, вічна, зоресяйна». Скільки патріотизму чути в цих рядках, скільки почуттів.

Виступала Ганна у Києві декілька разів перед різними аудиторіями – від дітей до військових, і деякі слова її і твори вважають «пророчими». Чимало гарних міст бачила поетеса в цілім світі, але Київ – найкращий: «…бори, зелені парасолі каштанів, старі, навічно збудовані будинки і стрункі новобудови, зручні для зростаючого населення, - все купається в морі квітів, що особливо, по-українському запашні…» [9, 96].

Києве любий, місто моє! Сонце разом із тобою встає Києве, як же ти виріс, розцвів! Як же ти, звідки та як же зумів? Горді споруди, море садів – Де ж ти руїни колишні подів? Київ сміється. Дзвенить водограй! Любиш мене? То люби, не питай! [9, 373].

Так закінчує Черінь свою книгу «Навколо світу». У статті під назвою «Рідна, найкраща в світі!» Ганна описує лице України «з зеленими кучерями дерев, що восени золотіють і багряніють, її синіми очима, що в серпанку хмар стають сірими, а ввечері блискають зірницями ночі… її часом невловима усмішка, і щирий сміх її пісень, і нестримний жар танцю, і сльози дощові, і мудре замислене чоло… вона єдина скрізь, велика й неподільна наша Україна. Вона вдягає різні, одне від одного кращі вбрання: то ніжні «вирізані» сорочки Полтавщини, то рясні червоно-чорні квіти Придніпров’я, то жоржинний розквіт Буковини, то міські елегантні сукні Києва і Львова, то білі шати Полісся і багато-багато різних убрань, яких і не злічити, - і все те вишили, напряли, наткали і пошили працьовиті місткині України… щоб то не було, Україна переборює всі труднощі, розквітає, вирощує нові плоди, зела, квіти і нове покоління дітей.

Україна одвічна, молода і вічна, а з нею будемо вічні ми - на Батьківщині і в маленьких галузках українського дерева в усіх кінцях світу» [9, 37]. Ця цитата досить велика, але саме вона привертає увагу своєю поетичністю, тугою, описами. Вона має глибинний смисл. Цими рядками разом з віршем «Любов моя» закінчується збірка «Навколо світу», але не закінчується любов до Вітчизни.

Збірка «Навколо світу» написана найкраще, найдосконаліше, ніж попередні. Подорож розпочинається з України (Києва) і закінчується також на Україні віршем «Любов моя». Ганна здійснює подорож по Єгипту, Китаю, Японії та інших країнах, їде на Олімпіаду і щиро вболіває за українських спортсменів, ділить радощі їхніх досягнень. У всіх подорожах Черінь дякує своєму чоловікові – Степану Панькову, який не залишає її, а подорожує разом з нею, допомагає їй у написанні усіх книг, фотографує дружину. Отже, ми побачили ще один бік таланту видатної емігрантки, яка творить саме для України, для українських читачів. Тепер ми можемо сказати, що Ганна утвердилась ще і як публіцист.

Ольга Тищенко, Ольга Грибова

Література

1. Білоус-Гарасевич М. Ми не розлучались з тобою, Україно.– Мічиган, 1998.– 768 с.

2. Ілля В. В річищі великого стилю і поза ним // Основа.– 1993.- № 3.

3. Качуровський І. Гумор української еміграції // Сучасність.– 1992.- № 10.

4. Нетеч П. Обгорну себе музикою // Дзвін.– 1998.- № 10.– С. 148-149.

5. Коссовська А. Авторський вечір Ганни Черінь // Вісник.– 1985.– Ч. 2.

6. Сорока П. Ганна Черінь: Літературний портрет.– Т.: Лілея, 1996.– 183 с.

7. Черінь Г. Їдьмо зі мною знов.- Флорида: Слово, 1990.– 354 с.

8. Черінь Г. Мандри.– К.: Всесвіт, 1994.– 220 с.

9. Черінь Г. Навколо світу.– К.: Всесвіт, 1997.– 336 с.

Pages: 1 2