В «ювілейному» «розмові» з Пушкіним думка Маяковського, природно, спрямовується до поетичних турбот сьогоднішніх, виконаних епохальних завдань дня. Поет жартівливо запрошує Пушкіна співробітничати в багатої історичними діяннями й гостро нужденної в більших поетичних талантах сучасності. Однак у ході «розмови» з’ясовується, що зближає обох поетів, звичайно, не тільки можливість разом «співробітничати» у Лефе й спільно робити агітки. Поєднує їх насамперед усвідомлення Маяковським свого глибоко особистої єдності з Пушкіним, єдності життя відносини, щиросердечної драми й долі. Довірчо звертається тому Маяковський до свого великого побратима: «Дайте руку! От грудна клітка. Слухайте, уже не стукіт, а стогін». Із затаєним замилуванням дозволяє йому висловитися: «Нібито вода - давайте мчати бовтаючи, нібито весна - вільно й раскованно!» Пушкін для Маяковського - це символ гармонії життя, життя, що переборює як гіркота особистої драми, так і труднощі історичного часу. Образами пушкінського життєстверджуючого, «сонячного» почала й завершується «розмова»: «Ну, пора: світанок лучища викалил…»

Ненавиджу всіляку мертвечину! Обожнюю всіляке життя!