«Повість про капітана Копейкине» (Аналіз фрагмента поеми Н. В. Гоголя «Мертві душі») | Довідник школяра – кращі шкільні уроки по всім предметам

«Повість про капітана Копейкине» (Аналіз фрагмента поеми Н. В. Гоголя «Мертві душі»)

Олександр Сергійович Пушкін, що подарував Миколі Васильовичу Гоголю сюжет “Мертвих душ”, радив молодому письменникові зібрати воєдино всі пороки й нісенітниці тодішньої Росії й заодно висміяти їх. Гоголь блискуче впорався із задумом, створивши добуток, що став урівень із “Євгенієм Онєгіним” по масштабності змісту. Глибока за змістом поема “Мертві душі” вражає досконалістю художньої форми. Коли читаєш, насолоджуючись образною, влучною, ємною мовою письменника, історію пригод Павла Івановича Чичикова, мимоволі думаєш про те, що Гоголь як би задався метою дати зразки використання тих або інших засобів створення художнього твору. Портрет, пейзаж, ліричні відступи - ці елементи композиції, мабуть, уперше в історії російської літератури представлені у всій повноті й значимості в загальній художній тканині оповідання. У цьому ж ряді художніх особливостей поеми перебуває й “Повість про капітана Копейкине”.

Відразу ж уточню, що перед нами не епізод, а так звана вставна конструкція, тобто самостійний добуток, з певною метою вставлене автором в інше оповідання. Ця вставка “ріже по живому”, якщо можна так виразитися, художню тканину добутку, різко відволікає читача від одного сюжету й перемикає його увага на іншій, завдає шкоди цілісності сприйняття того тексту, у який занурений читач. Напевно, тому вставні конструкції зустрічаються дуже рідко: крім “Повісті про капітана Копейкине” можна назвати ще “Легенду про Великого Інквізитора” з роману Федора Михайловича Достоєвського “Брати Карамазовы”. Але, мабуть, автор свідомо йде на ризик відволікти увагу читача від основного оповідання, використовуючи такий ризикований художній прийом, як вставна конструкція

Що спонукало Гоголя помістити в текст “Мертвих душ” цілком самостійний добуток, який був задум і як він виконаний автором? Спробуємо дати відповідь на ці питання, проаналізувавши “Повість про капітана Копейкине”. Вона з’являється в поемі зовсім зненацька, чи не у формі анекдоту, забавного непорозуміння. Почувши про аферу Чичикова з мертвими душами, чиновники губернського міста N роблять різні припущення про те, хто ж такий Павло Іванович. “Раптом поштмейстер, що залишався кілька мінут зануреним у якесь міркування, внаслідок чи раптового натхнення, що осінило його, або чого іншого, скрикнув зненацька: “Це, добродії, пан мій, не хто інший, як капітан Копейкин!

“”. Своє оповідання поштмейстер випереджає реплікою про те, що “це, втім, якщо розповісти, вийде прецікава для якого-небудь письменника до певної міри ціла поема”. Цією реплікою Гоголь прямо вказує на те, що далі піде самостійне, не пов’язане з історією про мертві душі оповідання. Сюжет “Повести про капітана Копейкине”, що зайняв у поемі всього шість сторінок, простий і одночасно енергійний, події випливають одне за іншим, готовлячи несподівану, на перший погляд, розв’язку

Оповідання про те, як капітан Копейкин, що втратив на війні із французами руку й ногу й не має засоби до існування, спробував одержати допомогу від держави, промаяв у приймальні вельможі-генерала в безнадійному очікуванні царської милості, спробував наполягти на своєму праві одержати позитивну “резолюцію” Даний текст призначений тільки для приватного використання 2005 і був висланий за місцем проживання, закінчується повідомленням, що “з’явилася в рязанських лісах зграя розбійників, і отаман-те цієї зграї був, пан мій, не хто інший…”. Центральне місце в сюжеті займає опис нескінченних відвідувань капітаном приймальні вельможі, перше з яких супроводжувалося “ чиледве не захватом” від свідомості близькості заслуженого “пенсіону”, а останнє мало як наслідок непохитне рішення самому знайти “засобів допомогти собі”, про які й повідомляє поштмейстер. В “Повісті про капітана Копейкине” використані й інші елементи композиції

Геніальний майстер портрета, Гоголь повністю ігнорує цей художній прийом стосовно й до капітана (каліцтва Копейкина, по-моєму, не можна вважати портретними деталями: у них інше призначення), і до генерал-аншефу, але гротескно описує швейцара: “Один швейцар уже дивиться генералісимусом: визолочена булава, графська физиогномия, як відгодований жирний мопс якої-небудь; батистові комірці, канальство!”. Як і раніше, у портретній характеристиці Манилова, Собакевича або Чичикова, письменник виділяє головну рису зовнішнього вигляду, що відбиває внутрішню сутність. Якщо Собакевич “схожий на молодого ведмедя”, то швейцар уподібнений жирному мопсові. Риса явно символічна: як у швейцара, так і в його хазяїна давно заплили жиром і мозки, і душу, немає там місця ні розумінню, ні співчуттю до ближнього, до тому, хто, захищаючи Батьківщину, у тому числі й вельможу зі швейцаром, втратив здоров’я, став інвалідом. З відсутністю портретів головних діючих осіб сполучена й така виразна деталь: у Копейкина немає ім’я та по батькові, а чиновник залишився зовсім безіменним

Більше того, цей “державна людина” іменується те “генерал-аншефом”, те “начальником”, те “вельможею”, те “міністром”. І стає ясним, що автор і відсутністю портрета, і недомовками щодо імен, і довільним перебором посад “сановника” (ще один ранг) домагається максимального узагальнення частки випадку. Ту ж ціль переслідує й пейзаж, точніше, опис інтер’єра будинку вельможі на Палацовій набережній: “Избенка, розумієте, мужичні: стеклушки у вікнах, можете собі представити, полуторасаженные дзеркала, так що вази й усе, що там не є в кімнатах, здаються як би внаруже, …дорогоцінні марморы на стінах, металевих галантерей, яка-небудь ручка у дверей, так що потрібно, знаєте, забігти наперед у дріб’язкову крамничку, да купити на гріш мила, так раніше години два терти їм руки, так потім уже зважишся вхопитися за неї, - словом: лаки на всім такі - до певної міри розуму потьмарення”.

До такого будинку побоїшся просто підійти, не говорячи вже про те, що там можна жити простій людині. І від усього віє таким холодом, байдужим блиском, що результат візиту капітана Копейкина передчувається ще до його початку: не знайти в цьому будинку нещасній людині ні жалості, ні допомоги. Цікаво, що Гоголь в “Повісті про капітана Копейкине” зовсім відмовився від ліричних відступів, щедро розсипаних на попередніх сторінках

Але авторська оцінка зображуваного, на мій погляд, є присутнім, причому дано вона незвичайно. Вона виявлена в манері мовлення поштмейстера. Нескінченні вставні слова, звертання, повтори, витіюватість фраз, незграбні потуги на гумор і навіть іронію, очевидно, повинні були підкреслити, що в історії капітана Копейкина поштмейстер чи бачить не анекдот, казус, забавний випадок, покликаний розвеселити слухаючих

Цим манірним мовленням автор ясно дає зрозуміти читачеві, що поштмейстер надійшов би з Копейкиным точно так само, як це зробив вельможа. До речі, жоден із чиновників, що слухали оповідання, не поспівчував капітанові, не обурився бюрократизмом влади, “але все дуже засумнівалися, щоб Чичиков був капітан Копейкин, і знайшли, що поштмейстер вистачив уже занадто далеко”. Не більше, що й було потрібно довести авторові. Проаналізувавши зміст “Повести про капітана Копейкине”, спробуємо тепер відповісти на поставлені у вступі питання

Автор помістив “Повість…” майже в кінець першого тому поеми. Читач уже “насолодився” спілкуванням з поміщиками, галерея яких закінчилася “дірою на людстві” Плюшкиным, подивувався нахабності й заповзятливості “ негідника-набувача” Чичикова, переконався в кропив’яної, тобто шкідливої, сутності чиновників міста М, рідних братів героїв “Ревізора”.

Читач обурився рабським положенням селян, доведшим дядька Миняя, дядька Митяя, дівку Палашку до напівідіотського стану, але й помилувався чудо-богатирями: теслею Степаном Пробкою, каретником Михєєвим, шевцем Максимом Телятниковым, бурлакою Абакумом Фыровым. І отут йому запропонували історію капітана Копейкина, чимсь що нагадує Акакия Акакиевича, маленького чоловічка з “Шинелі”, що погибли з вини держави, байдужого до доль простих людей. Але на відміну від Акакия Акакиевича капітан Копейкин знайшов у собі сили збунтуватися, піти війною на прогнилий дощенту лад. Всією побудовою “Повести…” Гоголь попереджає, що народне терпіння небезмежно, що маленька людина (автор, видимо, не випадково назвав свого героя Копейкиным) здатний на бунт, від якого не врятуються всі ті, хто паразитує на народі (знов-таки в прізвищі присутня спис, зброя народне по суті, близьке до рогатини, а сам капітан названий отаманом, що служить нагадуванням про потрясших у свій час основи Російської держави Степані Разіні й Омеляні Пугачові).

Попередження серйозне, пророче, звернене насамперед до тих, хто зберіг совість, співчуття до “малих мируу цього”, до здорових сил Росії в надії бути почутим. Саме так я зрозумів задум письменника ввести в поему повість, саме так я відповідаю на питання, поставлені у введенні. У геніальних письменників немає нічого зайвого, випадкового, у чому переконається кожний, звернувшись до “Повісті про капітана Копейкине”, епізоду в поемі Н. В. Гоголя “Мертві душі”.

Збережи - » «Повість про капітана Копейкине» (Аналіз фрагмента поеми Н. В. Гоголя «Мертві душі») . З'явився готовий твір.

«Повість про капітана Копейкине» (Аналіз фрагмента поеми Н. В. Гоголя «Мертві душі»)





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.