Жанр роману Л. Н. Толстого “Війна й мир” визначається як роман-епопея. Дійсно, даному всі твори на a l l soch © 2005 добутку властиві особливості такого жанру: великий обсяг, довжина в часі описуваних подій, безліч сюжетних ліній і, звичайно, велике кількість персонажів, зображення важливих для країни історичних подій. Ці особливості дозволяють Толстому показати себе майстром портретної характеристики. Кожний, навіть малозначний або епізодичний персонаж, жадає від автора опису його зовнішності й чорт характеру. При цьому зовнішня характеристика часто буває навіть більше важлива, тому що великий обсяг роману й довжина в часі дії в ньому вимагають яскравих, що запам’ятовуються рис у персонажів. Такі риси при всіх зовнішніх і внутрішніх змінах якого-небудь із героїв дозволяють нам довідатися, виділити його серед решт

Як би не мінявся персонаж по ходу роману, Толстой залишає своєму героєві якийсь яскравий, характерний саме для нього ознака. Наприклад, Наташу Ростову ми довідаємося по “широко розкритим”, “сяючим”, “чорним” очах; князівну Марью також по очах, але “сірим, більшим, глибоким і променистим”. Товстої постійно акцентує наша увага на масивності, грузности Пьера (“Товстий, вище звичайного росту, широкий, з величезними червоними руками”) і гарних плечах Элен, на яких був “начебто лак від всіх тисяч поглядів”. Письменник по-різному показує зовнішність героїв

Наприклад, повний, детальний портрет представлений на самому початку роману, коли читач тільки знайомиться з головними героями. Тут Толстой малює закінчений образ, індивідуальність. Такі портретні характеристики Пьера, князя Андрія, Наташи. Однак для деяких негативних персонажів такий детальний опис буває єдиним

Наприклад, князя Василя Курагина автор описує (з деякою іронією) як старого “у придворному, шитому мундирі, у панчохах, черевиках і зірках, зі світлим вираженням плоскої особи” і “надушеною й сяючою лисиною”. Або портрет Ганни Павлівни Шерер жінки середнього років з “стриманою посмішкою”, “не шедшей до її віджилих рис”. Надалі ці герої виникають у романі як допоміжні, другорядні персонажі, і письменник уже не малює детально їхні портрети. До портретів головних, улюблених героїв автор постійно додає якісь нові штрихи, які є відбиттям тих внутрішніх змін, які відбуваються в душах героїв

Такі зміни наслідку внутрішнього розвитку, “діалектики душі”. Наприклад, ми можемо простежити, як відбувалося перетворення Наташи Ростовой з “чорноокої, … некрасивої, але живої дівчинки” в “сильну, гарну й плідну самку” або Андрія Болконского, що під кінець життя з “досить гарного парубка” став людиною, що втратила зовнішню красу, але приобретли новий погляд: “глибокий, не із себе, а в себе смотревший”. Один з найцікавіших прийомів опису зовнішності персонажів, що застосував Толстой,це характеристика героя іншими персонажами

Так, ми бачимо Наполеона Бонапарта (французького імператора) очами Балашова (російського генерала), а Кутузова (російського головнокомандуючого) очами селянської дівчинки Малаши. Тому обоє з’являються перед читачем зовсім по-різному: “ щопотовстів, коротка фігура” Наполеона “із широкими товстими плечима й мимоволі виставленим уперед животом і грудьми мала той представницький,’ ставний вид, що мають у холе живучі сорокалітні люди”, а Кутузов для нас просто “дідусь”. Уже згадуваний випадок іронічного, навіть сатиричного опису Толстим князя Василя Курагина (представника вищого суспільства) не єдиний. Письменник фіксує нашу увагу на невідповідності гарної зовнішності й уміння жити у вищому світлі Элен її неосвіченості й порожній душі

И інші члени сімейства Кураги-Ных не уникли критики ні Пьера (“ПРО, підла, безсердечна порода!”), ні самого автора. Іполит з’являється перед нами позбавленим навіть зовнішніх достоїнств Элен: “Риси його особи були ті ж, як і в сестри, але в тої все висвітлювалося життєрадісної, самовдоволеної молодий, неизменною посмішкою й надзвичайної, античною красотою тіла; у брата, навпроти, те ж особа була затуманена ідіотизмом і незмінно виражалася самовпевнену бридливість, а тіло було сухорляве й слабко. Ока, ніс, рот усе стискувалося начебто в одну невизначену й нудну гримасу, а руки й ноги завжди приймали неприродне положення”. Письменникові більше цікаві персонажі, що постійно прагнуть до ідеалу зовнішньої й внутрішньої краси

Умовним втіленням такого ідеалу став солдатик Апшеронського полку Платон Каратаев. Ми бачимо цієї людини очами Пьера Безухова. Товстої надає всім рисам Платона гармонічну форму кулі, увесь час підкреслює його округлість: “вся фігура Платона в його підперезаною мотузкою французької шинелі, у кашкеті й постолах, була кругла, голова була зовсім кругла, спина, груди, плечі, навіть руки, які він носив, як би завжди збираючись обійняти щось, були круглі; приємна посмішка й більші карі очі були круглі”. Зовнішність Платона Каратаева й відповідний світогляд можуть нам здатися далеко не межею того, чого може досягти людин у своєму самовдосконаленні. Але для Лева Миколайовича Толстого максимальна простота й відкритість, благополучна сім’я й продовження роду першорядна й, головне, доступна мета кожного людини

Саме до такого розуміння життя приходять молоді й повні сил головні персонажі Толстого, являючи собою зразок людей, що здійснила всі свої прагнення