У вірші Ф. Прокоповича є цікава інформація про духовний клімат доби бароко. З одного боку, український поет справедливо обурюється тим, що папа «ганьбить безсоромно ім’я Галілееве»: попри те, що видатний астроном не був ані богословом, ані атеїстом (нікого не «намовляв віри у Бога не йнять»), не зазіхав на папський престол (не «хотів він одняти у тебе престол твій») і взагалі не втручався у справи церкви («до святих володінь йому діла немає»). Однак, з іншого боку, «ганьблячи ім’я» (учення) Коперника й Галілея, папа керувався своєю логікою.

Адже варто було офіційно визнати нескінченність Всесвіту та множинність світів, як влада Риму у світі почала б танути, мов сніг (що згодом і сталося, незважаючи на всі зусилля церкви). Отже, хотів того Галілей чи ні, а об’єктивно він таки сіяв зерна сумніву щодо існування Бога й втручався в справи церкви («святі володіння»), своєрідно «зазіхаючи» на папський престол!

У тому-то й суть ключового духовно-ідеологічного конфлікту тієї доби, що, як мовилося, віра вступила в гостре й непримиренне протистояння з наукою. Ну як могла освічена людина XVII ст, знаючи про вчення Коперника та Галілея, спостерігаючи схід і захід Сонця та чергування пір року, повірити, що Земля нерухома й пласка? Саме тому Галілей, якого інквізиція погрозами застосування тортур і спалення на вогнищі примусила публічно зректися своїх наукових поглядів («заткнула йому рота»), якось саркастично вигукнув:«Аби знищити вчення Коперника, мало комусь заткнути рота.

І небо раптом у полон взяла.

Яка на небо лізти нам потреба?

Вже ми стягли собі на землю небо

І загнуздали табуни зірок,

Щоб нам корився їх химерний крок.

А як Земля?

До кулі ще подібна?

Ні, встала Тенеріфе скеля срібна

Загрозливо звела величний пік

І Місяцю от-от прохромить бік.

Переклад Д. Иавличка