ПОДОРОЖІ ОНЄГІНА За задумом А. С. Пушкіна, після видання основного тексту роману у віршах “Євгеній Онєгін” окремо була видана глава про подорож Онєгіна по Росії. Після дуелі з Ленским Євгеній їде в Нижній Новгород, потім в Астрахань, звідти на Кавказ; відвідує Тавриду й Одесу. Нижній Новгород зробив на Онєгіна враження міста, де Всяк метушиться, бреше за два, И всюди меркантильні духи. Критичний розум Євгенія прекрасно усвідомлює ці пороки жителів Нижнього Новгорода, і місто не викликає в ньому ніяких емоцій, крім туги. Євгеній Онєгін їде в Астрахань і звідти на Кавказ, де його &copy A L L S o c h. r u переслідують “гіркі размышленья” про зміст життя

Він шкодує про те, що він “у груди не поранений”, що він “не кволий… старий”, що він не скований паралічем, і з гіркотою викликує: Я молодий, життя в мені міцна; Чого мені чекати? Знову в душі героя тільки “туга, туга!”. Онєгін відвідує Тавриду. Але тут автор залишає свого героя й поринає у воспоминанья про свої перші враження про ці місця, коли він, на три роки раніше Онєгіна, мандрував “у тій же стороні”.

Спогаду навівають думки про тлінність усього сущого, про постійні зміни в усьому світі й у душі кожної людини: Які б почуття не таїлися Тоді в мені тепер їх немає: Вони пройшли иль змінилися… Змінилися також і погляди Пушкіна на поезію. Раніше “нескінченний шум” бахчисарайського фонтана навівав інші, у порівнянні з нинішніми, думки авторові: героїня його поеми “Бахчисарайський фонтан” Зарема романтичний образ. Тепер же Пушкін викликує: “Інші потрібні мені картини…

” Його “ідеал тепер господарка”, його “бажання спокій, / Так щей горщик, так сам великий”. Зображувати в літературному творі “прозаїчні бредні” може тільки письменник-реаліст, яким тепер став Пушкін. Сперечаючись із “чарівним пером” Туманского, автор описує Одесу, де йому довелось жити, саме реалістично: він дає конкретний неідеалізований опис міста. Пушкіна цікавить многонациональность міста, тому що у творчості йому властиво перевтілюватися в представників інших народів, інших епох і культур. Далі Пушкін описує свій день, починаючи з “пушки зорі-виття” і закінчуючи “німою ніччю”, і порівнює його із днем Онєгіна

Нудьгуючий, хворий “русскою хандрою” Онєгін протиставляється бенкетуючому Пушкіну і його друзям “хлопцям без суму”. У їхніх душах переважає радість, насолоду життям священним дарунком, даним людям Богом, яким треба дорожити й насолоджуватися. Коли “темніє вечір синій”, Пушкін їде в театр. Там він насолоджується “упоительным”, “вічно новим” Россіні, чудовими звуками, які не дозволено “з вином рівняти”, і іншими зачаруваннями театру: “закулісними свиданьями”, балетом, спогляданням “негоціантки молодий” і prima donna.

Але “фінал гримить; порожніє залу”, і на землю спускається ніч, сходить місяць, і “прозоро-легка завіса объемлет небо”, як би опускаючи завісу життя, на сцені якої проходила чиясь чергова доля. Останню фразу цієї глави, репліку автора: “Отже, я жив тоді в Одесі…” можна вважати останньою фразою добутку. Ці слова підкреслюють, що фінал роману відкритий, що з кінцем одного сюжету обов’язково починається новий

Це закономірність життя: одне покоління переміняється іншим, одна історія життя вже завершувалася, а інша тільки починається! “Тобі я місце уступаю, / Мені час жевріти, тобі цвісти” (”Дорожні скарги”). Глава роману про подорож Євгенія Онєгіна займає важливе місце в сюжеті й композиції, багато мотивів цієї глави перегукуються з мотивами лірики Пушкіна