Початок сорокових рокiв у творчостi Шевченка | Довідник школяра – кращі шкільні уроки по всім предметам

Початок сорокових рокiв у творчостi Шевченка

Аби докладно зважити, який се був перелом, треба нагадати, що Шевченко жив тодi в Петербурзi, обертався серед високоосвiчених кружкiв, свобiдний i люблений своїми земляками та чужими. Треба нагадати, яка то пора була в росiйськiй лiтературi в початку сорокових рокiв i якi думки носилися тодi в головах передових росiйських людей i висловлялися в передовiй росiйськiй печатi. Три великi росiйськi письменники, Пушкiн, Грибоєдов i Лермонтов, усi передчасно посходили вже в могилу, але твори їх, особливо тi, що могли вважатися останнiм словом кожного з них ("Горе от ума" Грибоєдова, "Евгений Онегин" Пушкiна, "Герой нашего времени" Лермонтова), жили серед читаючої громади i робили великий вплив на думки та переконання, тим бiльше, що смiле, гаряче слово Бєлiнського додавало їм ясностi i ширини. Четвертий великий поет i генiальний письменник росiйський, Гоголь, саме тодi стояв у найкращiм розцвiтi своєї поетичної творчостi, писав або задумував писати тодi свої найкращi твори - "Ревизор" i "Мертвые души". I сам Бєлiнський у невтомимiй роботi над розвитком своїх думок починає покидати становище естетичної критики, починає добачати цiль усiєї культурної працi людськостi в тiм, аби ущасливити всiх людей, дати всiм можнiсть всестороннього розвитку всiх вроджених сил, а спецiально цiль штуки в тiм, аби показувати правдиво дiйснiсть iз її хибами та задатками лiпшої будущини, будити в людей охоту до поправи тих хиб i вiру в можнiсть поправи.

До довершення того переходу в Бєлiнськiм, ба й до змiни поглядiв усiєї iнтелiгентної росiйської громади, чимало причинилися й вiльнодумнi та радикальнi дiячi-письменники Герцен i Бакунiн, що за границею1, в Нiмеччинi та Францiї, пильно слiдили за духовним розвитком рiдного краю i вдержували живi зносини з передовими людьми в Росiї. Та й узагалi в цiлiй Захiднiй Європi йшов тодi великий поступовий рух. Французька романтична школа вiд радикалiзму чисто естетичного переходила до радикалiзму полiтичного (Вiктор Гюго) та релiгiйного (Ляменне2); побiч романтикiв, хоч i пiд їх впливом, поставали новi напрями. Жорж Занд уже розпочала гарячим словом проповiдь рiвностi та свободи жiноцтва; вона ж i много читаний Ежен Сю (Eugene Sue) були найвиднiшими представниками сен-сiмонiзму у французькiй лiтературi. А рiвночасно вже Бальзак, i ще перед ним Стендаль, клали пiдвалини нової, реалiстичної школи. Такий самий поворот до реалiзму та до порушування суспiльних питань у лiтературi доконували в Англiї Дiккенс ("Рiздвянi повiстi") i Теккерей, у Нiмеччинi Ауербах3 ("Dorfgeschichten"*), не згадуючи вже про Генрiха Гейне, який рiвночасно з Шевченковим "Сном" (1844 р.) своєю поемою "Deutschland, ein Wintermarchen"*, формою та напрямом багато де в чiм подiбною до Шевченкового "Сну", сильно та дотепно вдарив на передрухнiлий полiтичний лад Нiмеччини.

Твори тих європейських письменникiв, а особливо Жорж Занда, Бальзака, Сю, Дiккенса, перекладалися та читалися многими в Росiї i мусили показати також немалий вплив*.

Та не тiльки в надобнiй лiтературi, але також у фiлософiї та iнших науках iз початком сорокових рокiв завважуємо загальне змагання до реалiзму, до опирання загальних висновкiв на фактах, на досвiдi, на статистицi. Рiвнобiжне зi зростом реалiзму в штуцi й науцi iде зрiст демократизму, республiканiзму та соцiалiзму в питаннях полiтичних i суспiльних. Ся велика хвиля європейського духовного руху захапує також чiльних людей у Росiї, будить їх до нового життя. Перед тим уже Пушкiн у "Онєгiнi" та Лермонтов у "Герої нашого часу" в ярких картинах показали були цiлу духовну та моральну нiкчемнiсть пануючої верстви в Росiї. Тi твори враз iз Гоголевими сатирами розбили слiпе самозадоволення росiйської iнтелiгентної громади, збудили глибшу застанову над собою i над iснуючим ладом. Усе те вкупi мусило викликати новий поворот у лiтературi. Швидко появляться на свiт "Мертвi душi" Гоголя, а за ними пiдуть "Записки охотника" Тургенєва - перший прилюдний удар на велику, наболiлу рану росiйської суспiльностi, на крiпацтво.

Неможлива рiч, аби Шевченко, живучи пiд той час у Петербурзi, не мав також захопитися тою великою хвилею поступового руху, аби його гаряча, молода душа не повернулася також у новiм напрямi, тим бiльше, що й власнi його мужицькi симпатiї вiддавна тягли його в той бiк. Тому не дивно, що супроти напливу тих нових iдей давнiшi його старокозацькi iдеали блiднуть, що його вузький український нацiоналiзм4 звiльна перетворюється сам у собi, перероджується в любов до всiх словян, тиснених чужими, а далi в любов до всiх людей, тиснених путами суспiльної нерiвнотi, неправди й неволi. Вiд початку сорокових рокiв Шевченко чимраз виразнiше та смiлiше вступає на нову дорогу. Майже кожний новий його твiр, се крок наперед по тiй дорозi. Велике нещастя, що мов грiм ударило в нього в хвилi найкращого розцвiту його поетичної сили (його арештування та засудження до смертi на службу в солдатах 1847 р.), не тiльки не могло змiнити того напряму, але, навпаки, утвердило в нiм поета; по увiльненню з десятилiтньої страшної неволi вiн творить свої безсмертнi поеми "Царi", "Неофiти" та "Марiю", в яких, покинувши рамки українського нацiоналiзму, на загальнолюдськiй канвi рисує картини тиранства та боротьби за правду, рисує високий, аж до наших днiв ледве достижимий iдеал жiнки-матерi.

Дуже цiкава рiч - слiдити крок за кроком розвиток нашого поета в тiй, другiй добi його поетичної творчостi. Задумавши зробити се в своїх "Причинках", я певний, що тiльки таким способом, роздивляючи уважно кожний крок, не закриваючи хиб i не прибiльшуючи заслуг (такого прибiльшування Шевченко зовсiм не потребує), ми матимемо змогу вiдповiдно зрозумiти значення творiв нашого генiального Кобзаря, а також зрозумiти той напрям думок, що завiв його в неволю, розширити та прояснити тi iдеї, за якi вiн терпiв, i причинитися до осущення тих iдеалiв, якi йому, хоч, може, ще i в невиразних нарисах, показувалися в хвилях вiтхнення.

В "Гайдамаках", написаних у р. 1841, я показав перший, несмiлий i майже несвiдомий крок нашого поета на тiй новiй дорозi. Правда, козацький патрiотизм переважає ще, але з невиразного закiнчення, з частих вибухiв чисто людського, нацiонального рамками незатiсненого чуття, з непевностi i несмiлостi в рисуваннi страшних картин рiзнi та вiйни, якi поет то сяк, то так старався залагодити, немов прозiрчастим серпанком закинути, з усього того видно було, що вузький нацiоналiзм, шукання iдеалу в минувщинi, доспiвує тут останню свою пiсню i що вiдтепер пiдуть у поета iншi пiснi. Воно так i сталося. Вже в передмовi, писанiй по скiнченню поеми ("По мовi передмова"), поет зовсiм недвозначно прощається з давнiм, козацько-патрiотичним напрямом, з давнiми героями-войовниками.

"Весело послухать слiпого кобзаря, як вiн заспiвує думу про те, що давно дiялось, як боролися ляхи з козаками. Весело, а все-таки скажеш: "слава богу, що минуло!" - а надто як згадаєш, що ми одної матерi дiти, що ми всi словяни. Серце болить, а розказувать треба. Нехай бачать сини i внуки, що батьки їх помилялись_, нехай братаються знову зi своїми ворогами, нехай житом-пшеницею, як золотом покрита, нерозмежованою останеться навiк од моря i до моря словянськая земля". Як бачимо, поет виразно вказує тут, що йому противнi всi тi вiйни та рiзанини, в яких вiн колись бачив славу України, що всi тi кривавi подiї вiн уважає великою помилкою предкiв5, а не боротьбою за правду. I хоч iще пiзнiше (1845 р.) в поемi "Холодний Яр" вiн боронить гайдамаччину вiд закиду, буцiмто "Гайдамаки - не воїни,- розбiйники, вори",- то все-таки, поминувши те, що такий закид iз iсторичного становища зовсiм пустий та неважний, Шевченкова оборона дуже слаба та безосновна. "За святую правду-волю розбiйник не стане",- каже вiн, хоч сам уперед назвав гайдамаччину помилкою. "Не зарiже (розбiйник) лукавого сина, не розiбє живе серце за свою Вкраїну". Тут поперед усього Шевченко боронить гайдамаччину не iсторичну, а ту, яку вiн списав у своїй поемi, а його доказ про те, що Гонта вбив власних синiв, iсторично нестiйний, бо нiяких своїх синiв Гонта направду не зарiзав, а вбивство синiв за те тiльки, що вони без своєї вини були католиками, не можна назвати дiлом патрiотичним. Такi вчинки родить тiльки фанатичне заслiплення. I не треба бути героєм на те, аби "розбити живе серце". В часах великого фанатичного заслiплення людей бачимо багато таких випадкiв, вiд котрих здригається серце потомних поколiнь, а котрi, проте, нiхто не думає зачислювати до дiл геройських. Героїзмом можна назвати тiльки таке дiло, де мука i терпiння одиницi здобуває або окупляе добро цiлого народу, цiлої людськостi.

Pages: 1 2 3 4 5

Збережи - » Початок сорокових рокiв у творчостi Шевченка . З'явився готовий твір.

Початок сорокових рокiв у творчостi Шевченка





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.