Я погоджуюся з думкою, що життя кожної лю­дини самоцінне вже само по собі. Життя — це без­цінний дар, яким людина повинна дорожити навіть тоді, коли в ньому більше смутку, ніж радощів. Варто жити, щоб на землі залишити після себе слід глибо­кий, помітний. Так, життя Т. Шевченка, Лесі Україн­ки, М. Коцюбинського, П. Грабовського, В. Симоненка, В. Стуса було несправедливо коротке. Але, мож­ливо, наперекір цьому всім здійсненим у своєму жит­ті вони настільки зуміли збільшити його цінність, що стали безсмертними, адже дні свідомого життя пере­плавлені в золоті рядки їхніх невмирущих творів. Заповнюючи своє життя самовідданою працею, присвячуючи його іншим людям, людина сама значно підвищує цінність власного життя. Вибір сенсу жит­тя, на мою думку, залежить від умов конкретного су­спільства, задатків, нахилів та здібностей конкретної людини. І те, що одній людині здається безглуздим і марним, для іншої є безцінним. Зазирнімо, наприклад, на сторінки новел Василя Стефаника. Івана Дідуха (новела «Камінний хрест»), виявляється, тримає в цьому житті зв’язок із рідною землею, який і увічнив він, поставивши на піщаному горбі камінний хрест. Цінують односельці Івана, адже він зберіг у серці тепло до них, намагаючись жити по совісті. Особисте горе ніби відділило зовні від людей Максима, героя новели «Сини». Але немає в його се­рці зла. По-своєму він розуміє цінність і сенс життя тепер, коли він старий і самотній: головне — то саме життя. Отже, справді, головне в житті — це саме життя, найвища цінність на землі. І сенс його в тому, щоб жити й здійснювати своє призначення на землі навіть тоді, коли це надзвичайно важко. (244 слова)