Сам письменник учився в цьому місті й провів там більшу частину свого життя, У своєму романі «Злочин і покарання» Достоєвський не описує архітектурних крас міста, та й у цілому приділяє небагато увагу його зовнішньому вигляду. Зате письменник прекрасно передає саму атмосферу міста, відчуття людей, що живуть у ньому.  Здавлений простір кварталів, що примикають до Сінної площі, темні двори, чорні сходи - такий Петербург Раскольникова. Герой просто не зауважує міста, він занадто поглинений своїми важкими думками.

Йому знаком тільки такий Петербург: «…духота, штовханина, усюди известка, лісу, цегла, пил і той особливий літній сморід, настільки знайома кожному петербуржцеві». Характерно, що духота скрізь у цьому місті - і в кімнаті Расколышкова, і в кімнаті Соні, і в шинку, де головний герой зустрічає МармеладовО.  У романі «Злочин і покарання» Достоєвський показав життя в Петербурзі «маленького» людини, задавленого вбогістю. Адже в добутку навіть не згадується знаменитий Невський проспект - бідноті там немає місця. А де живуть знедолені? Ми бачимо, як, одержавши від Алены Іванівни гроші, Розкольників направляється в распивочную, розташовану в якімсь підвалі. Огидна їжа, сморід, «і все це до того просочене винним заходом, що, здається, від одного повітря можна в п’ять хвилин зробитися п’яним». Тут же звучать розпачливі слова Мармеладова, чиє життя загублене вбогістю й пияцтвом: «А коли не до кого, коли піти більше нікуди?»  Дійсно нікуди, тому що умови, у яких живуть ці люди, чи навряд можна назвати нормальними. Мармеладовы живуть у дохідному будинку.

 Що являв собою бьп цієї сім’ї? Маленькі закопчені двері вели в кімнату десяти кроків довжиною. По всій кімнаті розкидане дитяча білизна, що опромінюється недогарком свічі. Обстановка кімнати дуже бідна: два стільці, обдертий диван, неприкрашений кухонний стіл і ліжко, відгороджене рван простирадлом. А от як описує Достоєвський житло Родіона Раскольникова: «Малюсінька кімнатка, кроків шість довжиною, що мала самий жалюгідний вигляд зі своїми жовтенькими, курними й усюди відсталими шпалерами, і до того низька, що мало-мало високій людині ставало в ній моторошно». Розкольників живе в комірці, «яка походила більше на шафу, чим на квартиру». Тому не дивно, що лежачи там годинниками, він виношував у собі думка про вбивство. «А чи знаєш, що низькі стелі й тісні кімнати душу й розум тіснять!» - говорить він Соні. 

Лише раз, як у тумані, виникає Петербург перед Раскольниковим; «Непоясненим холодом віяло на нього від цієї чудової панорами; духом німим і глухим повна була для нього ця пишна картинО…» Тут Петербург уже виступає як самостійний персонаж, винуватець драм, що розігруються, ворожа людям силО.  В описі Петербурга й живучих у ньому людей у Достоєвського важлива кожна деталь. І навіть часто згадуваним автором «Злочину й покарання» жовтий колір не випадковий. Жовті шпалери й меблі жовтого дерева в кімнаті в баби-процентщицы, жовтуваті шпалери в кімнаті в Соні, «меблі з жовтого відполірованого дерева» у кабінеті Порфирия Петровича, перстень із жовтим каменем на руці Лужина, жінка-самогубець із жовтою випитою особою, жовта особа Мармеладова (його ми зустрічаємо на сторінках добутку «з набряклим від постійного пияцтва жовтим, навіть зеленуватою особою й із припухлими століттями»)… Як правило, цей колір асоціюється із хворобою. Його часте згадування в романі створює загальне нездорове тло, говорить про хворобливу безвихідність. 

А яким бачиться у фантастичному сні Раскольникова пригород? Це великий шинок, де завжди «…репетували, реготали, лаялися, так бридко й сипло співали…» Але адже реальність нітрохи не краще: Соня Мармеладова, роздавлений копитами коня Мармеладов. У своєму підході до зображення Петербурга Ф. М. Достоєвський близький до Н. В. Гоголя. В останнього ми зустрічаємо тих же «маленьких» людей. І в Петербурзі Гоголя ми бачимо ті ж похмурі «сірі, жовті й грязно-зелені будинки».  Але чи не так дійсно безвихідне життя в цьому місті? Невже в цих людей, яких «середовище заїло», немає ніякого виходу? У душі героя «Злочину й покарання» і в душі самого письменника - мрія про місто прекрасному, створеному для щастя людей.

Про це думає Розкольників, ідучи на вбивство: «Він навіть дуже було зайнявся мыслию про пристрій високих фонтанів і про те, як би вони добре освіжали повітря на всіх площах». Мені здається, що саме віра в Петербург майбутнього як у місто світлий, свіжий, у якому ніщо не тіснить розум і душу, змусила Достоєвського показати у своєму романі це місто таким, яким ми його побачили. Якщо кращої буде доля людей, що живуть у Петербурзі, то й атмосфера в місті буде інший.  

Петербург. Один з найкрасивіших і богатых міст Європи. Чарівною своєю величчю Невський проспект, чудові архітектурні утвори - пам’ятники зодчества, що дають прохолодь сади й парки, що заворожує краса білих ночей,  Але є й інший Петербург. Місто, зведений на болотах, побудований на костях тисяч людей. Такий місто Петра, що кинуло виклик самій природі. Такий Петербург і Достоєвського.

Його герої «принижені й ображені», вони злидарюють і радуються тому, що змогли прожити ще один день, їм не до площ із фонтанами й палаців, вони ніколи не бували на Невському проспекті, завжди цуралися його. Там живе знати, багатії - чужі люди, а виходить, ця частина міста для них чужО. Герої Достоєвського туляться в огидних нетрях, відвідують брудні распивочные й будинку терпимості, ходять по вузьких вуличках і похмурих завулках, серед тісних дворів-колодязів і темних задворков. Там задушливо й нема чим дихати від смороду й бруду: «на вулиці стояла жару страшна, до того ж духота, штовханина, усюди известка, лісу, цегла, пил…», на кожному кроці попадаються п’яні, обшарпанці, продажні жінки, «усякого роду промисловці й лохмотники». 

Мешканці цього міста під стать самому місту, Це Мармеладов з набряклою, зеленуватою особою, червонуватими вічками й «руками брудними, жирними, червоними, із чорними нігтями»; баба - процентщица з «гострими й злими вічками», білявими волоссями, змазаними маслом, «тонкою й довгою шиєю, схожої на курячу ногу», Катерина Іванівна, «жахливо схудла жінка» «з раскрасневшимися до плям щоками, із за-пекшимисягубами…»  У Петербурзі Достоєвського раз у раз відбуваються трагедії: з моста на очах у Раскольникова п’яна жінка кидається у воду й тоне, під колесами франтівської коляски гине Мармеладов, на проспекті перед каланчею кінчає життя самогубством Свидригайлов, на бруківці минає кров’ю Катерина Іванівна, а на бульварі Розкольників зустрічає молоду жінку, що «де-небудь напоїли, обдурили… так так і пустили на вулицю». 

Люди живуть у цьому місті, поступово звикаючи «до міського пилу, известке й до величезним, що тіснять і давлять будинкам». Розкольників не зрячи говорить: «до всього негідник-людин звикає!» Дивлячись на інших, він і сам опускається. Він міг спати не роздягаючись, ходив в обносках, можна сказати, у лахміттях. Житло в нього таке ж брудне й недоглянуте. «Це була малюсінька клетушка, кроків у шість довжин, що мала самий жалюгідний вигляд зі своїми жовтенькими, курними й усюди, що відставали від стін шпалерами, і до того низька, що мало-мало високій людині ставало в ній моторошно, і все здавалося, що от-от стукнешся головою об стелю».  Люди в Петербурзі живуть у своїх схожі на труни комірках, тому що краще житло - не для них. Від того, що людина це бачить і змінити нічого не може, стає ще гірше. Згадаємо п’яницю Мармеладо-ВО. Ця людина усвідомлює свою провину перед сім’єю, і особливо перед дочкою. Але він пропиває останні речі, нелюдський стосовно близького, прирікаючи їх на голодне існування, а улюблену дочку на проституцію.

Але адже його трагедія не в пороці.   Навіть нехай Мармеладов буде не п’яницею а тверезим старанним трудівником, одним ис тих маленьких людей - башмачкиных. мишкіних, девушкиных, його положення н? зміниться. У цьому світі такі поняття, як чесний праця й забезпечене життя, несумісні. « чиБагато може, по^-вашому, бідна, але чесна дівчина чесною працею заробити?» - запитує Мармеладов. І на службі немає місця людині, там людина всього лише «штифтик» бюрократичної машини. Тому і йде людина в брудний, смердючий шинок або трактир. «Потрібно ж, щоб усякій людині хоч куди-небудь можна було піти». Ці слова Мармеладова несуть уже філософський зміст. Притулок жебраків, голодних дітей, трактирних завсідників, обшарпанців і вуличних дівиць - такий місто Достоєвського.

Pages: 1 2