Сотників не мав наміру починати перестрілку - він просто впав на схилі, у голові закружилося, всі навколо поплило, і він злякався, що вже не підніметься. Звідси йому добре було видно, як Рибалка внизу щосили мчався до чагарнику, руки його як і раніше були зайняті ношею, і Сотників не покликав його, не крикнув, тому як знав: рятуватися вже пізно. Задихаючись від утоми, він нерухомо лежав у снігу, поки не почув позад голосу й не зрозумів, що його незабаром схоплять. Тоді він витягся зі снігу гвинтівку й, щоб на мінуту відсунути від себе те найстрашніше, що повинне було відбутися, вистрілив присмерком. Нехай знають, що так просто він їм не дасться

Напевно, його постріл подіяв: вони там, у поле, начебто б зупинилися. І він подумав, що треба скористатися з нагоди й все-таки спробувати піти. Хоча він і знав, що шанси його занадто незначні, він все-таки подолав зі своєю слабістю, напружився й, обпершись на гвинтівку, устав

У цей час вони з’явилися зненацька близько від нього - три нерухливих силуети на сірому горбі пагорка. Напевно, помітивши його, крайній праворуч щось крикнув, і Сотників, майже не цілячись, вистрілив другий раз. Було видно, як вони там шарахнулися від його кулі, присіли або пригнулися чекаючи нових пострілів. Він же, загрібаючи бурками сніг, хитко й непевно побіг долілиць, щосекунди ризикуючи знову розпластатися на засніженому схилі. Рибалка вже був далеко, під самим чагарником, і Сотників подумав: може, піде? Він і сам з останніх сил намагався подалі відбігти від цього пагорка, але не зробив і сотні кроків, як позаду майже залпом ударили постріли

Кілька кроків Сотників ще біг, уже почуваючи, що впаде, - у правому стегні раптом запекло, липка гаряча мокрядь поповзла по коліну в бурок. Ще через кілька кроків майже перестав почувати ногу, що швидко тяжчала й із працею підкорялася йому. Через мінуту він звалився на сніг

Сильного болю, однак, не почував, було тільки нестерпно пекуче в груди й дуже палило вище коліна. У колоші все змокріло. Якийсь час він лежав, до болю закусивши губу. У свідомості вже не було страху, що він пережив раніше, не було навіть жалю - прийшлася лише тверезе й начебто не його, а чиєсь стороннє, чуже й виразне розуміння всієї невідворотності швидкої загибелі. Злегка дивувало, що вона наздогнала його так раптово, коли найменше її чекав. Скільки разів у самі безвихідні мінути смерть все-таки обходила його стороною. Але отут обійти вже не могла

Позаду знову почулися голоси - напевно, це наближалися поліцаї, щоб взяти його. Випробовуючи швидко, що підсилюється біль, у нозі й ледь перемагаючи слабість, він піднявся на руках, сел. Підлоги шинелі, бурки, рукави й коліна були густо виваляні в снігу, на колоші вище коліна розпливалася мокра пляма крові. Втім, він уже перестав обертати на цю увагу - рушивши затвором, викинув із гвинтівки стріляну гільзу й дослав новий впатронник.

Він знову побачив трьох на схилі - один спереду, двоє позаду, - неясні тіні не дуже впевнено спускалися з пагорка. Стисши зуби, він обережно витягнув на снігу поранену ногу, ліг і ретельніше, ніж колись, прицілився. Як тільки звук пострілу відлетів удалину, він побачив, що там, на схилі, усе разом упали, і відразу ж у нічній тиші затарахкали їх гучні гвинтівкові постріли. Він зрозумів, що затримав їх, змусив зважати на себе, і це викликало коротке задоволення. Розслаблюючись після хворобливої напруги, опустився чолом на приклад. Він занадто утомився, щоб безупинно стежити за ними або ховати від їхніх пострілів, і тихо лежав, приберігаючи залишки своєї здатності вистрілити ще. А ті, з пагорка, дружно били по ньому із гвинтівок. Разів зо два він почув і кулі - одна взвизгнула над головою, інша вдарила десь під лікоть, обдавши особу снігом. Він не поворухнувся - нехай б’ють. Якщо вб’ють, так що ж… Але поки живий, він їх до себе не підпуститься

Смерті в бої він не боявся - перебоявся вже за десяток самих безвихідних положень, - страшно було стати для інших тягарем, як це трапилося з їх взводним Жмаченко. Восени в Крыжовском лісу той був поранений осколком у живіт, і вони зовсім змучилися, поки тягли його по болоту повз карателів, коли кожному нелегко було вберегти власну голову. А ввечері, коли вибралися в безпечне місце, Жмаченко помер

Сотників найбільше боявся саме такої долі, хоча, здається, така його мине. Урятуватися, зрозуміло, не прийде. Але він був притомним і мав зброю - це головне. Нога якось дивно мертвіла від стопи до стегна, він уже не почував і теплоти крові, який, напевно, натекло чимало. Ті, на пагорку, після декількох пострілів тепер вичікували. Але от хтось із них піднявся. Інші залишилися лежати, а цей однією чорною тінню швидко скотився зі схилу й завмер. Сотників потягнувся руками до гвинтівки й відчув, як він ослабшав. До того ж сильней стала боліти нога. Боліло чомусь коліно й сухожилля під ним, хоча куля потрапила вище, у стегно. Він стис зуби й злегка повернувся на лівий бік, щоб із правого зняти частина навантаження. У той же момент на пагорку мигнула ще одна тінь - здається, вони там за всіма правилами армійської тактики, перебіжками, наближалися до нього. Він дочекався, поки підніметься третій, і вистрілив. Вистрілила навмання, приблизно - мушка й проріз були погано помітні в сутінку. У відповідь знову затарахкали постріли звідти - цього разу біля десятка, не менше. Коли постріли затихли, він вийняв з кишені нову обойму й перезарядив гвинтівку. Все-таки патрони треба було берегти, їх залишалося всього п’ятнадцять

Напевно, багато часу він пролежав у цьому снігу. Тіло початок мерзнути, нога боліла усе більше; від холоднечі й втрати крові став дошкуляти озноб. Було дуже болісно чекати. А ті, пострілявши, змовкли, начебто пропали в ночі - ніде на пагорку не з’явилося ні однієї тіні. Але він почував, що навряд чи вони залишать його отут - постараються взяти живим або мертвим. І він подумав: а може, вони підповзають? Або він став погано бачити? Від слабості в очах почали миготати темні плями, злегка подташнивало. Він злякався, що може знепритомніти, і тоді трапиться те саме гірше, чого він найбільше боявся на цій війні. Виходить, останнє, для чого він повинен зберегти залишки своїх малих сил, - не здатися живим

Сотників обережно підняв голову - у морозних сутінках спереду щось мигнуло. Людина? Але незабаром він з полегшенням зрозумів, що помилився: перед стовбуром миготала билина бур’яну. Тоді, стримуючи стогін, він поворухнув пораненою ногою, що відразу простромила наскрізна судорога болю, небагато посував коліном. Пальців ступні він уже не почував зовсім. Втім, чорт із ними, з пальцями, думав він, тепер вони ні до чого. Друга нога була цілком здоровою

Часу, напевно, пройшло чимало, а може, і не так багато - він уже втратив усяке відчуття часу. Його тривожила тепер сама головна думка: не дати себе захопити врасплох. Підозрюючи, що вони повзуть, і щоб як-небудь затримати їхнє наближення, він приклався до гвинтівки й знову вистрілив. Але поліцаї барилися щось, і він подумав, що, може, вони заповзли в лощину й поки не бачать його. Тоді він також вирішив скористатися цим маленьким перепочинком і болісно перевалився на бік

Смерзшийся бурок взагалі погано знімався з ноги, зараз його треба було здерти, не встаючи. І Сотників скорчився, напружився, до скрипу стис щелепи й щосили потягнув бурок. Перша спроба нічого не дала. Через мінуту він уже знеміг, пекуче дихав, обливаючись холодним потом. Але, передихнувши небагато й оглянувшись, із ще більшою рішучістю вхопився за бурок

Він стягнув його після п’ятої або шостої спроби й, украй знесилівши, кілька мінут не міг поворухнутися. Потім, боячись не встигнути, кинув на сніг бурок і підняв голову. Здається, перед ним нікого не було. Тепер нехай біжать - він був готовий прикінчити себе, коштувало тільки вперти в підборіддя стовбур гвинтівки й пальцем ноги нажати спуск. І він порадів тихою злою радістю: все-таки живим його не візьмуть. Але в нього ще були дві обойми патронів - ними він дасть останній свій бій. Він підвівся вище - десь повинні ж вони бути, ці його супротивники, не крізь землю же вони провалилися…

Pages: 1 2