У поле було ще холодніше, ніж у лісі, назустріч дул пружний, не сильний, але обжигающе-морозний вітер, від нього до болю заходилися покляклі без рукавичок руки: як Сотників не ховав їх те в кишені, то в рукави, то за пазуху - однаково мерзнули. Отут недовго було обморозити особа й особливо вуха, які Сотників, морщачись від болю, раз у раз тер сукняним рукавом шинелі. За ноги він не побоювався: ноги в ходьбі грілися. Правда, на правій оніміли, втративши чутливість, два поморожених пальці, але вони віднімалися завжди на морозі й звичайно починали боліти в теплі. Але на холоді болісно нило всі його хворе застуджене тіло, що сьогодні вдобавок до всьому початок ще й морозитися

Їм повезло - сніг у поле був досить твердий і не занадто глибокий, вони майже всюди трималися поверху, лише місцями провалювалися те однієї, те іншою ногою, проламуючи затверділий від морозу наст. Тепер ішли уздовж гривки бур’яну по схилі долілиць. У поле було небагато світліше, ніж у лісі, сірий примарний сутінок навколо розсунувся ширше, унизу на снігу миготали від вітру сухі стебла бур’яну. Через чверть години спереду затемнівся якийсь чагарник - поплутані зарості лозняку або вільшняка над річкою, і вони не поспішаючи пішли до цього заростям

Сотників почував себе усе гірше: кружлялася голова, часом у свідомості щось начебто провалювалося, зникало з пам’яті, і тоді на короткий час він навіть забував, де перебуває й хто з ним поруч. Напевно, справді треба було відвертати або зовсім не рушати з лісу в такому стані, але він просто не допускав думки, що може всерйоз занедужати. Не вистачало ще боліти на війні. Ніхто з них не болів так, щоб звільняли від завданні, так ще таких дріб’язкових, як це. Кашляли, застуджувалися багато хто, але застуда не вважалася в лісі хворобою. І коли там, у багаття на болоті, командир викликав його на прізвище, Сотників не подумав, що хворо. А довідавшись, що має бути сходити в село за продуктами, навіть зрадів, тому що всі ці дні був голодний, до того ж залучала можливість яка-небудь година погрітися в домашнім теплі

И от погрівся

У лісі все-таки було легше, а отут, на вітрі, він відчув себе зовсім погано й навіть злякався, що може впасти: так кружлялася голова й від слабості вело зі сторони всторону.

- Ну, як ти?

Зупинившись, Рибалка обернувся, почекав, і від цього його простого питання, на який не обов’язково було відповідати, у Сотникова потеплішало в душі. Найбільше він боявся з напарника перетворитися в тягар, хоча й знав, що, якщо трапиться найгірше, вихід для себе знайде сам, нікого не обтяжуючи. Навіть і Рибалки, на який начебто можна було покластися. Після недавнього переходу шосе, коли їм двом випало прикрити відхід залишків розбитого загону, вони якось зблизилися один з одним і всіма останніми днями трималися разом. Напевно, тому разом потрапили й на це завдання

- От лощину протопаємо, а там за бугром і село. Недалеко вже, - подбадривал Рибалка, сповільнюючи крок, щоб іти поруч.

Сотників наздогнав його, і вони разом пішли по схилі. Сніг отут став глибше, ніж був на пагорку, ноги частіше проламували тонкуватий наст; місяць тепер блищав за їхніми спинами. Вітер сильними поривами роздольно гуляв у сніжному полі, короткі підлоги шинелі хльостали по змерзлих колінах Сотникова, Рибалка раптом обернувся до товариша:

- Усе запитати хочу: в армії ти ким був? Напевно, не рядовим, а?

- Комбатом

- У піхоті?

- Вартиллерии.

- Ну тоді ясна справа: мало ходив. А я от у піхоті всю дорогу тупочу

- И далеко протопав? - запитав Сотників, згадуючи свій шлях на схід

Але Рибалка це зрозумів інакше.

- Так от як бачиш. Від старшини до рядового дійшов. А ти кадровий?

- Не зовсім. До тридцять дев’ятого в школі працювався

- Що, інститут закінчив?

- Учительський. Дворічний

- А я, знаєш, п’ять класів усього. І те… Рибалка не домовив - раптом провалився обома ногами, неголосно вилаявся й взяв трохи убік. Отут уже починався чагарник, заросли лози, очерету, сніг став пухкіше й майже не тримав нагорі; під ногами, здається, було болото. Сотників у нерішучості зупинився, вибираючи, куди ступити

- За мною, за мною тримай. Слідами, так легше, - видали сказав Рибалка, направляючись вкустарник.

Вони довго пробиралися по широкій заплавній лощині, поки вилізли із заростей мерзлого очерету, що запекло шелестів навколо, перейшли засипану снігом річечку й знову пішли лугом, розгрібаючи ногами пухкий, глибокий сніг. Сотників зовсім знеміг, важко дихав і ледь дочекався, коли скінчиться ця болотиста низина й почнеться поле. Нарешті чагарник залишився за, перед ними порожнього піднімався схил, сніги тут стало менше. Але йти нагору виявилося не легше. Сотникова усе більше долала утома, з’явилася якась дивна байдужність до всього на світі. У вухах тягуче, із дзенькотом гуділо - від вітру або, може, від утоми, і він величезним зусиллям волі примушував себе рухатися, щоб не впасти

На середині довгого схилу стало й зовсім погано:

підкошувалися ноги. Добре ще, що снігу отут було мало, а місцями його й зовсім посдувало вітром, і тоді під бурками проступали курні глинисті плішини. Рибалка вирвався далеко вперед - напевно, намагався досягти вершини пагорба, щоб оглянутися, - здається, уже незабаром повинна була з’явитися село. Але ще не дійшовши до вершини, він зупинився. Сотникову здалося видали, що він там щось побачив, але звідси йому погано було видно, що саме. Сніговий пагорб порожнього піднімався до зоряного неба й десь розчинявся там, зникаючи в тьмяному мареві ночі. За же широко й просторо розкинулася сіра, притуманенная рівнина з переривчастою смугою чагарнику, слабкими обрисами якихось плям, розпливчастих тіней, а ще далі, майже не проглядаючись звідси, затаївся в тім’ї покинутий ними ліс. Він був далеко, той ліс, а навколо холонуло на морозі нічне поле - якщо що трапиться, допомоги чекати нівідкіля.

Рибалка усе ще стояв, відвернувшись від вітру, коли Сотників абияк притягся до нього. Він уже не дотримувався його сліду - ступав куди потрапило, аби тільки не впасти. І, підійшовши, зненацька побачив: під ногами була дорога

Вони нічого не сказали один одному, вслухалися, вдивилися й повільно пішли нагору - один по правої, а іншої по лівої коліях дороги. Дорога, напевно, вела в село - виходить, може, ще вдасться дійти туди, не звалитися в шляху. Навколо простирався все той же примарний нічний простір - сіре поле, сніг, сутінок, з безліччю невловимих тіньових переходів, плям. І ніде не було видно ні вогника, ні руху - змовкла, затихла, причаїлася земля

- Стій!

Сотників ступнув і завмер, коротко скрипнув і затих під його бурками сніг. Поруч нерухомо застиг Рибалка. Звідкись із тої сторони, куди йшла дорога, невиразно донісся голос, обривок якогось окрику вирвався в морозну ніч і пропав. Вони тривожно вдивилися в ніч - недалеко спереду, в улоговинці, схоже, було село: нерівна смуга чогось громіздкого м’яко сіріла в сутінку. Але нічого певного там не можна було розібратися

Завмерши на дорозі, обоє вдивлялися, не могти зрозуміти, чи дійсно це був лемент або, може, їм здалося. Навколо із присвистом шарудів у бур’яні вітер і лежала німа морозна ніч. І раптом знову, набагато вже явственней, чим колись, донісся людський лемент - команда або, може, лайка, а потім, разом знищуючи всього їхнього сумніву, удалині бабахнув і луною прокотився по полю постріл

Рибалка, щось зрозумівши, з полегшенням видихнув, а Сотників, напевно, того, що довго стримував подих, раптом захекався

Мінуту його неотвязно бив кашель, як він не намагався вгамувати його, всі прислухаючись, чи не донесуться нові звуки

Правда, і без того вже було зрозуміло, чий це постріл: хто ж ще, крім німців або їхніх служників, міг у таку пору стріляти в селі? Виходить, і в тім напрямку шлях їм закритий, треба повертати назад.

Пострілів, однак, більше не було, разів зо два вітри доніс щось схоже на голос - розмова або окрик, не розібрати. Виждавши, Рибалка крізь зуби зло сплюнув на сніг

- Шурують, сволоти! Для великої Німеччини. Вони ще постояли недовго, прислухаючись до вітряної тиші, стурбовані питанням: що робити далі, куди податися? Начебто ще на щось сподіваючись, Рибалка продовжував удивлятися в ту сторону, де в мороці зникала дорога;

Сотників же, відвернувшись від вітру, починав дрібно, простудно тремтіти

- Виходить, туди нема чого й сунутися, - вирішив Рибалка, озадаченно переминаючись на скрипливому снігу. - Може, давай улоговинкою пройдемо? Отут десь, пам’ятається, ще повинна бути сільце

- Давай, - погодився Сотників і мерзлякувато пересмикнув плечима

Йому було однаково куди йти, аби тільки не стояти на цьому пронизуючому вітрі. Почуття його дрімотно тупіли, як і раніше кружлялася голова. Всього його зусилля тепер ішли тільки на те, щоб не спіткнутися, не впасти, тому що тоді він, напевно, уже не піднявся би.

Pages: 1 2 3

Збережи - » Переказ повести «Сотників» - Глава друга . З'явився готовий твір.