У напiвтемнiй залi застигла напружена тиша. Погляди всiх глядачiв спрямованi на яскраво освiтлену сцену. I ось завiса розсунулась, вiдкривши глядачам спiвачку, одягнену в українське нацiональне вбрання. Iз насолодою слухаю чарiвну українську мелодiю. А вона дзвенить, переливається срiбними, тремтливими звуками цимбал, пробуджує у серцi нiжним голосом сопiлки солодкий смуток.
Чомусь спало на думку, що без музики, без пiснi не змогли б iснувати нi радiсть, нi кохання; люди не були б щасливими, добрими, нiжними.
Я не уявляю свого життя без пiснi. Вона завжди зi мною, я всюди чую її легкий подих. I де б я не була, що б не робила, завжди в моєму серцi — пiсня. Iнодi вона мрiйлива, iнодi весела, i навiть тодi, коли душу огортає смуток, зi мною пiсня.
Коли я чую голос Нiни Матвiєнко по радiо, зупиняюсь i слухаю пiсню. Цей голос заворожує мене. Здається, що потрапляєш у чарiвний свiт, створений спiвачкою. Вона спiває часто без музичного акомпане менту.
На мою думку, це i робить її дуже близькою слухачам. Її пiсня, нiби розповiдь… Особливо менi подобається пiсня про диких гусей, котрi летiли через гай. Довiрливо звучить голос спiвачки.
Її слухаєш — i їй вiриш. I милуєшся чарiвним голосом.
Дивлюсь на обличчя слухачiв, що поруч зi мною. На губах у всiх грає усмiшка — музика зблизила людей. Пiсня полонила їх. Вона ж справжнiсiнька чарiвниця. Пiсня — то наша радiсть, наше натхнення.
Збережи - » Пейзажний етюд. Про що шумить осiннiй лiс . З'явився готовий твір.