ПЕЙЗАЖНА ЛІРИКА М. Ю. ЛЕРМОНТОВА Одна з ведучих тим творчості М. Ю. Лермонтова - самітність. Звичайно ми зв’язуємо це з похмурою епохою, у якій йому довелось жити, зі світським середовищем, у якій він обертався. Прийнято протиставляти “образи бездушних людей”, що належать до світського суспільства, світлому миру природи як вмістищу етичних цінностей, уособленню “природного добра”, що протистоїть “зіпсованому світла”. У вірші “Як часто пестрою толпою оточений…”, побудованому на контрасті - “приличьем стягнуті маски” і “рідні місця” поета, - природа названа “царством чудовим ”: Зеленим покровом трав затягнуть сплячий ставок, А за ставком сіло димиться - і встають Удалині тумани над полями. В алею темну входжу я; крізь кущі Дивиться вечірній луг, і жовті аркуші Шумлять під боязкими кроками. Ці картини пожвавлюють душу поета: “…я плачу й люблю…” Здавалося б, от вона - гармонія, що так марне шукає Лермонтов у світі людей, гармонія - у єднанні із природою. Але, перечитуючи уважно сторінки ліричних віршів М. Ю. Лермонтова, мимоволі зауважуєш, що в його ліричного героя немає повного злиття із природою, і найчастіше почуття болісної самітності охоплює його й наодинці з нею. Це втілено у своєрідних пейзажних замальовках, у яких відчувається затаєний біль. У віршах виникає образ сосни, що тужить про пальму, самотнього стрімчака, від якого умчалася “хмаринка золота”, самотнього вітрила, самотнього дубового листка, що відірвався від “гілки рідної” і ніде що не знаходить притулку. Пейзажна лірика розкриває ще одну грань роздумів Лермонтова - природа в духовному житті людини. У вірші “Коли хвилюється жовтіюча нива…” ліричний герой випробовує заспокійливий вплив “рум’яного вечора”, “златого ранкової години”, коли “хвилюється жовтіюча нива”, кивають голівками конвалії, грає по яру ключ, “свіжий ліс шумить при звуці вітерцю”. Для створення картини ідеальної краси поет використовує емоційні епітети: сладостный листок, запашна роса, привітне кивання конвалії, таємнича сага, мирний край. Всі засоби зображальності спрямовані на те, щоб показати поетичність і разом з тим заспокійливий вплив природи на людину: Тоді упокорюється душі моєї тривога, Тоді розходяться зморшки на чолі, - И щастя я можу осягнути на землі, И в небесах я бачу бога… Але щораз, коли я читаю цей вірш, мене щось смутно турбує, зачіпає, не дає насолоджуватися ідилічною картиною. Загадка криється в невідповідності - квітуча конвалія й жовтіюча нива. Чи можливо це в реальному житті? Що це? Помилка поета або навмисний натяк на те, що гармонія можлива лише в мріях? По своєму настрої вірш “Коли хвилюється жовтіюча нива…” перегукується з описом “природи голосів” у поемі “Мцыри”: Навкруги мене цвів божий сад; Рослин райдужне вбрання Зберігало сліди небесних сліз, И кучері виноградних лоз Вилися, красуючись меж дерев… Природа в поемі Лермонтова повна одушевления, величезного й таємничого життя. “Чарівні, дивні” голоси природи “мовлення свою вели про таємниці неба й землі”, всі навколо Мцыри зливалося воєдино у хвалебних одах творцеві, але не людині: …не пролунав В урочистий хваленья година Лише людини гордий глас. Усвідомлюючи трагізм своєї самітності, поет не може відчути повного злиття із природою. З особливою виразністю це розкривається у вірші “Виходжу один я на дорогу…”, що належить до числа найбільш проникливих створень лермонтовской лірики. Блаженству умиротворення, що царює в природі, тихій бесіді зірок, спокійному сну землі “у сиянье блакитному” Лермонтов протиставляє схвильований мир людських почуттів, борошно безустанних питань, що входять у протиріччя з гармонією всесвіту. Переклик питань і відповідей: Чекаю ль чого? Чи жалую про що? Уже не чекаю від життя нічого я, И не жаль мені минулого нітрохи… - Надає особливу тональність віршу. Слова, що звучать, здавалося б, безнадійно, не означають, однак, відмови від життя. При всій вазі існування (“Що ж мені так боляче й так важко”), при всіх ударах долі поет противиться холодному сну могили. Ще дрімають у груди його сили життя, ще дорогий йому солодкий голос пісень. Крізь урочисту й дивовижну тишу небес лунає голос поета, що протестує проти вічного сну, що йому немов пропонується природою, що засипає. Ця думка про роз’єднаність природи й людини гостро виражена й у вірші “Три пальми”, де вона здобуває зненацька сучасний відтінок. Всі ми сьогодні стурбовані варварським відношенням людини до природи. У вірші “Три пальми” людин з’являється як руйнівник, він вносить у м