“Сумно я дивлюся на наше поколенье…” М. Ю.Лермонтов Досліджуючи роман Лермонтова “Герой нашого часу”, Бєлінський звернув увагу, що Печорин багато в чому нагадує пушкінського Онєгіна. Це дало підстави критикові назвати Печорина “молодшим братом” Онєгіна. Підкреслюючи безсумнівну подібність героїв двох великих поетів, вона говорив у своїй статті “Герой нашого часу”: “Розходження їх набагато менше, ніж відстань між Онегою й Печорою”. Деякі читачі припускали, що в особі Печорина Лермонтов зобразив самого себе. Звичайно, багато думок і почуття автор передав своєму героєві. Але спеціально в передмові до роману поет написала, що Печорин - узагальнений, типовий образ, “портрет, складений з пороків і недоліків усього нашого молодого покоління”.

Григорій Олександрович Печорин, подібно Онєгіну, належав до аристократії Петербурга й так само “бешенно ганявся за задоволеннями життя”, коли “три будинки на вечір кличуть”. Він, як і Онєгін (може бути, навіть більшою мірою), багатий, зовсім не має потреби в засобах, щедрий і марнотратний. Очевидно (як і Євгеній), він міняв багато занять. “Праця завзятий” був тошен не одному тільки Онєгіну, але й многим блискучим молодим дворянам

Урятовані від нестатку, що штовхає до діяльності, і позбавлені чистолюбия, вони халатно ставляться до служби й будь-якій іншій справі. Скромний чин прапорщика зовсім не обтяжує Печорина й свідчить про його відношення до служби. Багато вчинків можуть назавжди позбавити його можливості служити

У Григорія Олександровича багато привабливого. Він людина начитаний, розвитий, цікавий і дотепний співрозмовник, має сталеву волю, витримкою. Письменник наділяє його фізичної силоміць.

Він молодий, сповнений енергії, має успіх у жінок, мимоволі підкоряє своєму впливу навколишніх. Здавалося б, така людина повинен бути навкруги щасливим. Але немає! Печорин незадоволений собою й навколишня, усяка справа (любов теж) незабаром стомлює й стає нудним. Те, що тільки намічено в Онєгіні, у Печорине розвивається повністю. Три тільки дні були нові для Євгенія вдеревне.

Йому нецікава відданість простої сільської дівчини. Але зате він готовий усе віддати, щоб домогтися любові вже замужньої Тетяни. А потім, напевно, міг би залишити неї. Така натура цих людей. Від нудьги ж Онєгін доглядає за Ольгою, викликає ревнощі Ленского.

И всі, як відомо, кінчається трагічно. Набагато яскравіше “уміння” приносити люблячим його людям одні неприємності розвинене в Печорина. Той і сам зауважує, що від його вчинків навколишнього добра не буває. Егоїзм становить центральну частину характеру обох героїв

Але в цих образах, безперечно, відбилися суспільні явища, пов’язані з безвременьем, що наступили після декабристського руху, миколаївською реакцією, тим відношенням до життя вищого дворянства, що так блискуче описав Лермонтов в “Думі”: ; …І життя вуж нас млоїть, як рівний шлях без мети, Як бенкет на святі чужому. Саме шлях без мети. От чому й Онєгін, і Печорин не можуть знайти своє покликання. Поміщені у виняткові умови, ці люди втратили той внутрішній двигун, що робить життя людини цікавої

Не випадково обома опанувало “полювання до зміни місць”. Ми не знаємо, яка подальша доля Онєгіна, але Лермонтов кінчає роман сценою, від якої стискується серце від образи за бедного Максима Максимыча… “Либонь умру де-небудь по дорозі…”, - говорить Печорин на прощання. Передчуття не обдурили його. Те, що тільки вгадується в Онєгіні copyright