- теперішнього часу: Твоя правда, Ланаріє, розмова пішла не туди. Із завтрашнього дня ти працюєш з депутатом. Все (О. Кононенко. Вбивач бичків); Наказуємо декретом нашим, — урочисто зачитав той, котрий дивився на дяка з підозрою, — аби Григорій Комарницький, який не є особою духовною, хоча й іменується дяком, а отже, підвладний міському суду, був смертно киями битий, як це велить статут, посеред міста за те своє значне переступство Скаредного Гріха (В. Шевчук. Срібне молоко).

- майбутнього часу: Так треба! Але ти працюватимеш із ним і вдень і вночі по повній програмі! (О. Кононенко. Вбивач бичків).

Значення грамеми док. виду як єдиної і завершеної у відповідний проміжок часу дозволяє реалізувати значення спонукальності за допомогою різних часових форм, особливо майбутнього часу: Ходи, Переночуєш у повітці, а раненько підеш. На похмілля Іван буває лихий (В. Шевчук. Срібне молоко).

На нашу думку, вибір форм доконаного / недоконаного виду пов’язаний із суб’єктивним поглядом мовця на ситуацію, якщо мовець використовує форму доконаного виду, сприймає дію як факт, якщо форму недоконаного виду – як процес.

На парадигму спонукального речення суттєво впливають способові розрізнення, причому питання щодо кількості виділюваних способів і досі лишається невирішеним. Ми погоджуємось з традиційним виділенням трьох компонентів способової парадигми – дійсного, умовного, наказового. З огляду на розбудовану парадигму можна стверджувати, що форми умовного та наказового способу представлені в парадигмі спонукального речення.

Числова парадигма спонукального речення презентована двома грамемами – однини та множини, наприклад, Дзвоніть Та Дзвони.

Щодо особової парадигми цікавою є думка Н. Ю.Шведової про існування Варіативної [Шведова 1976]. Способові форми дослідниця вважає варіативними, виводячи з їх системи лише форму повиннісного способу. Кількість членів варіативної парадигми залежить від варіативності форм. Одна форма виступає вихідною. Варіативну парадигму наказового способу (для речень з дієсловами доконаного виду) дослідниця вибудовує так:

1 ос. одн. Нехай я прочитаю

2 ос. одн. Прочитай! Прочитаєш! Щоб ти прочитав!

3 ос. одн. Нехай він прочитає! Щоб він прочитав!

1 ос. мн. Прочитаймо!

2 ос. мн. Прочитайте! Прочитаєте! Щоб ви прочитали!

3 ос. мн. Нехай вони прочитають! Щоб вони прочитали! Хоча дослідниця розглядає таку парадигму у зв’язку з морфологічною категорією способу, ми вважаємо,

Що ця парадигма презентує радше Особову парадигму Спонукального речення, оскільки наведені речення

Характеризують зрушення семантики. На нашу думку, значення наказовості в наведених реченнях є нерівноцінним, значно послабленим – від значення бажальності, вираженого часткою Нехай До погрози, вираженої часткою Щоб. Варіанти речень різняться відтінками значення транспонованої форми способу (так виражається семантична категорія оцінки), а отже, не можуть виступати власне наказовими формами. Проте, всі ці форми можуть існувати як варіанти вираження спонукального значення в тексті. Всі наведені форми можна замінити імперативним реченням Прочитай (те), яке виступає Інваріантом, вихідним компонентом парадигми, а всі можливі форми спонукальних речень – Варіанти. Таким чином, вважаємо особову парадигму спонукального речення шестикомпонентною. Дослідниця також зазначає, що для речень з фазовими дієсловами та дієсловами, що позначають початок дії (побігти, поїхати, розпочати та ін.) ряди форм 2 ос. одн. та мн. та 1 ос. мн. ускладнюються входженням форм минулого часу: Поїхав! Поїхали!

Усі розглянуті нами парадигми стосуються граматичних категорій предикативного центру речення. Але, як ми вже зазначали, спонукальне речення є комплексним явищем, яке складається з трьох основних компонентів, або домінант – апелятивність, дієвість, оцінка. Такі домінанти виступають більше значеннєвими, семантичними, ніж граматичними. Існує ціла система форм вираження цих домінант, отже можлива побудова парадигм стосовно кожної з них.

Домінанта дії пов’язана з реалізацією предикативності речення, тому є найбільш дослідженою. Парадигма дієвості охоплює, перш за все, всі різновиди дієслівних речень зі спонукальним значенням. До такої парадигми відносяться: 1) інфінітивні речення, які традиційно вважаються односкладними (за Н. Ю. Шведовою входять до класу невідмінювано-дієслівних [Загнітко 2004, с.205]): Митися, голитися, одягатися (О. Кононенко. Вбивач бичків); Усім вийти з машини (там само); 2) двоскладні дієслівні речення, виражені різноманітними способовими та видо-часовими формами, що зберігають загальне спонукальне значення: То, може, Явдохо, зачинила б двері, бо я не відаю як (В. Шевчук. Срібне молоко).

Парадигма домінанти дієвості перетинається з поняттям семантико-синтаксичної предикатної парадигми речення [Вихованець 1993, с.164]. На семантико-синтаксичному рівні виділяють різні типи предикатів та вивчають іх лексичне наповнення. За принципом вираженості-невираженості дієслівного компонента подібні речення можна розподілити на:

1) речення з пропущеним дієслівним компонентом, які є неповними двоскладними реченнями: Сергію!

Олеже! Швидше! (В. Шевчук. Срібне молоко). Пропущено предикат речення, ми можемо навіть спрогнозувати

його лексичне наповнення, це має бути предикат дії, наприклад, Йдіть. Наявність невираженого словом

предикативного компонента підтверджується наявністю незаповненої валентної позиції, роль підмета

виконують звертання.

2) найбільш частотними спонукальними реченнями виступають речення з вираженим дієслівним

компонентом: Принеси води! (В. Шевчук. Срібне молоко). Вважаємо їх двоскладними з пропущеним головним

членом – підметом.

3) до спонукальних утворень відносимо квазі-речення, які виділяються за структурною класифікацією як

такі, що „не містять інформації, в силу чого їм не притаманна суб’єктно-предикатна основа” [Загнітко 2004,

с.115]. До квазі-речень відносять вокативні, вигукові та метакомунікативні речення. Хоча подібні утворення

насправді не є реченнями, ми вважаємо, що деякі їх різновиди можуть вживатись на позначення дієвості,

зокрема, вигукові речення типу: Геть! (на позначення дії „вийти”); На! (на позначення дії „брати”). При

розгляді квазі-речень відтворюємо денотативну ситуацію мовлення, з якої очевидно, що такі речення мають

своїх адресатів і позначають цілком конкретні дії.

Щодо метакомунікативних речень, які містять форми наказового способу, наприклад, Боронь Боже, спонукальними їх не вважаємо, оскільки це усталені етикетні форми, які не спонукають до дії.

Парадигма дієвості спонукального речення 1) найчастіше виражається предикатами дії; 2) предикат дії може бути пропущеним; 3) дієвість спонукального речення обов’язково пов’язана з його апелятивністю; 5) до спонукальних відносимо вигукові квазі-речення, в яких адресат дії та дія є зрозумілими з контексту.

Апелятивна домінанта також має свої форми вираження, які формують її парадигму. Визначення таких форм як парадигматичних спирається на виділення семантико-синтаксичної парадигми субстанційності, а саме суб’єктності, яка корелює в нашому випадку з апелятивністю.

Апелятивність на сучасному етапі етапі тлумачиться як специфічна функціональна сфера. Підставою для такого виокремлення є твердження К. Бюлера про існування репрезентативної, експресивної та апелятивної (від лат. appelare – звертатися) функцій мови. Так, на думку М. С.Скаба, „функціональна сфера апеляції (зверненості)… існує паралельно з іншою… – сферою репрезентації (представлення)” [Скаб 2002, с.21]. Таке розуміння надає досліднику підстав розглядати сферу апеляції як таку, що „являє собою поєднання предметної та предикатної частин змісту” [там само, с.26].

Ми вважаємо обсяг апелятивності значно вужчим і зводимо його до того, що М. С. Скаб визначає як „предметну частину змісту апеляції”. До апелятивів відносимо іменники у формі кличного відмінка (вокатива), форми іменника, що не мають специфічних флексій – показників кличного відмінка, а отже, збігаються з формою називного відмінка; особові займенники ти, ви; субстантивовані прикметники, дієприкметники, числівники. Сюди також відносимо словосполучення на позначення особи, до якої звернене мовлення.

Апелятивний складник спонукального речення може бути виражений експліцитно – Катрусю, накривай на стіл (О. Кононенко. Вбивач бичків) – Або імпліцитно, за допомогою граматичної форми предиката та контексту – Допоможи мені: імплікується звернення до другої особи однини, а якщо речення береться у контексті, то нам відомо до кого саме звертаються.

Pages: 1 2 3

Збережи - » ПАРАДИГМАТИКА УКРАЇНСЬКОГО СПОНУКАЛЬНОГО РЕЧЕННЯ . З'явився готовий твір.