Пантелеймон Куліш (1819-1897) | Довідник школяра – кращі шкільні уроки по всім предметам

Пантелеймон Куліш (1819-1897)

До початку 70-х років Куліш виступав як речник романтичного козакофільства. Щоправда, й тоді він не раз критично зображав запорозьку вольницю, повсталу селянсько-козацьку стихію, гайдамаччину, автономний устрій Гетьманщини, але робив це з погляду українських національних інтересів і все-таки визнавав історично виправданими й доцільними козацькі повстання та війни, зокрема й Хмельниччину. За нових умов, під впливом позитивістської уваги до правди факту, осмислення національної історії у світовому контексті, урахування позицій різних сторін, Куліш, опершись на документальні джерела, зокрема праці польських, українських і єврейських літописців, мемуаристів та істориків, переглянув свої погляди на історію України та українського козацтва. Він негативно оцінив козацькі та селянські повстання як такі, що руйнували культуру, початки української державності, осудив народних і літературних співців козаччини та гайдамаччини (зокрема Шевченка), піднісши натомість культуртрегерську місію українського міщанства, української та польської шляхти, а також російського освіченого абсолютизму. Як деміфологізатор романтичного міфу козаччини, Куліш не уник нових крайнощів – категоричного осуду й навіть злісного знеславлення запорозької вольниці та гайдамаччини, генералізації «руїнництва», що було тільки негативним боком великої історичної ролі козацтва. Поки письменник критикував запорозьку вольницю й Гетьманщину з українського погляду, державницького й культурницького, та й то лише частково, це не породжувало помітного протесту у співвітичзників. Проте тільки він перейшов до тотальної критики і підніс при цьому колонізаторську місію Петра І та Катерини ІІ, польських можновладців, що в жертву їй було принесено державність і культуру України, та ще й зневажив Хмельниччину, безіменних кобзарів і Шевченка, це не могло не викликати справедливого обурення.

Заповітною мрією Куліша було створення самостійної української держави, віру у відновлення якої – через духове, культурне відродження українців – він висловив іще 1843 р. в «Книзі о ділах народу українського і славного Війська козацького Запорозького» й проніс через усе життя.

«Двоєдина Русь» же у Кулішевих очах була тільки однією з прийнятих можливостей політичного майбутнього України. Якщо не видно, принаймні у найближчому майбутньому, перспектив для виборення «окремницької волі» України, то треба, вважав він, добиватися, по-перше, збереження національно-культурної своєрідності українського народу, а по-друге, його рівноправного становища з російським. За всієї ілюзорності Кулішевих надій його проповідь рівноправного союзу України й Росії в умовах ХІХ ст., підкріплена протестом проти гноблення України царизмом, мала важливе пропагандистське значення, бо нею утверджувалася гідність поневоленого українського народу, обстоювалися його політичні, культурні, історичні права.

П. Куліш був наділений багатогранним письменницьким талантом, який з успіхом виявив у різних художніх формах – прозових, поетичних, драматичних (зокрема й перекладах), у літературній критиці, публіцистиці, науково-популярних історичних нарисах та численних листах. Він розпочав творчу діяльність прозовими спробами й у 40-50-х роках виступав передусім як прозаїк, рідше – поет. Наступного десятиліітя звертався здебільшого до прозових і поетичних форм, пробував сили у драматургії, на зламі 60-70-х років перекладав Біблію віршами (Старий Заповіт) і прозою (Новий Заповіт). У 80-90-х роках працював переважно над поетичними й драматичними творами, віршовими та прозовими перекладами, частково – над белетристикою. Наприкінці 50-х – у 60-х роках утвердився як провідний український літературний критик і публіцист.

Оповідання-ідилію Куліш написав 1844 р. на матеріалі шостої (і частково сьомої) пісень Гомерової «Одіссеї». Зберігши багато в чому їхню сюжетну канву, він повністю замінив античні реалії на український колорит, перенісши дію в часи Гетьманщини (на основі дивовижної, як йому здавалося, подібності старосвітських українських звичаїв до звичаїв патріархальних народів, зображених в «Одіссеї»). Відтак «Орися» є жанровою переробкою давньогрецького передтексту. Крім того, в сюжет «Орисі» уплетено народну легенду про князя, що правив Переяславом «іще до татарського лихоліття», та про Турову кручу, з казково-фантастичним елементом, підпорядкованим, проте, життєподібному плину авторської розповіді.

У центрі Кулішевої ідилії – ідеал загальної гармонії людського, конкретніше – національного буття в його історичній ретроспекції: опоетизовано любовну взаємність, материнство, родинну злагоду, козацько-старшинський хутірний побут, близькість старосвітської людини до природи, уявну суспільну згоду серед соціально неоднорідних хуторян. Структуротвірний принцип «Орисі» - це наскрізний контраст між старістю й молодістю, трансформований в ідеї безконфліктної зміни поколінь, природного оновлення й коловороту людського роду, тяглості козацько-старшинських родів. Над цим комплексом думок вивищується стрижнева ідея незнищенності українського народу.

Загальнолюдське в Кулішевій ідилії тісно переплітається з національно-патріотичним. Що ж до ідеалізації у ній старосвітщини, хутірного життя на лоні природи, то це цілком відповідає жанровим вимогам романтичної ідилії, яку створив автор «Орисі», слушно додавши до неї підзаголовок «ідилія».

Мистецька вартість цього твору й полягає саме в тому, що він є досконалим художнім зразком романтичної ідилії в українській літературі. Уперше надруковану в «Записках о Южной Руси», «Орисю» потім не раз перевидавали як класичний набуток нового українського письменства.

В історію української літератури Куліш увійшов насамперед як автор першого українського роману «Чорна рада». Хроніка 1663 року». Ще 1846 р. він створив два тексти «Чорної ради» - український та російський, але через арешт і заборону друкуватися тривалий час не міг видати їх уповні. 1856 р. опрацював нову українську редакцію роману й випустив її у світ окремою книжкою на початку наступного року.

Використавши частково фольклорний матеріал, Куліш у «Чорній раді» сперся насамперед на літописи, історіографічні й етнографічні джерела та архівні документи, прагнучи до максимальної точності у викладі історичних фактів, описах народних звичаїв і побуту. Роман побудовано на зображенні перипетій, пов’язаних з відомою історичною подією – так званою Чорною радою, що відублася в Ніжині 1663 р. Відомості про них Куліш почерпнув із літописів Самовидця і Г. Грабянки. Політичним стрижнем роману стало припущення Г. Грабянки про те, що «два союзні мужі» - наказний (тобто тимчасовий) гетьман Сомко і паволоцький полковник Іван Попович – могли б, якби довше жили, спільними зусиллями об’єднати Лівобережну й Правобережну Україну під рукою московського царя. У романі діють історичні особи: гетьмани Я. Сомко, І. Брюховецький, ніжинський полковник В. Золотаренко – Васюта Ніженський, генеральний писар М. Вуяхевич, який насправді був на боці Сомка, московський окольничий, князь Гагін. Напіввигаданим є Іван Шрам, прототипом якого став паволоцький полковник, а потім священик Іван Попович (Попенко), хоча в Чорній раді брав участь не він, а його однофамілець, полковник чернігівський, учасник походів Б. Хмельницького.

У «Чорній раді» дві сюжетні лінії – історична й любовна, традиційні для поетики вальтерскоттівського роману епізоди й ситуації. Формальний антураж органічно врощено в оригінальний сюжет, типаж і самобутні картини з української історії.

У романі правдиво відтворено соціальні суперечності в Україні після переможної визвольної війни та приєднання до Московського царства: між поміщиками й селянами, шляхтою і міщанами, міщанами й козаками, козаками й селянами, запорожцями й городовими козаками («кармазинниками»), старшиною і рядовим козацтвом. Одним із наслідків цих суперечностей і стала Чорна рада, що в ній узяли участь народні низи – «чернь» (звідси й назва ради).

Центральним у «Чорній раді» є конфлікт, який став наскрізним у Кулішевій творчості, - між державобудівничим і руїнницьким первнями в українській історії. Перший у романі уособлює старшина городових козаків (Сомко, Шрам), другий – запорозька стихія й національно несвідома, схильна до соціального бунту частина селян і міщан. У виснаживій боротьбі цих двох сил – державо - й культуротворчої та руїнницької – й убачає письменник трагедію України.

Pages: 1 2 3

Збережи - » Пантелеймон Куліш (1819-1897) . З'явився готовий твір.

Пантелеймон Куліш (1819-1897)





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.