Ти сам - свій Бог, ти сам - свій ближній, ПРО, будь же власним Творцем, Будь безоднею верхньої, безоднею нижньої, Своїм початком і кінцем. Д. С. Мережковский У романі “Злочин і покарання” показано два зовсім протилежних життєві шляхи, по яких може піти будь-яка людина. Два чоловіки, схожі один на одного по соціальному стані, за віком, знаходять різні рішення однієї й тої ж проблеми. Разумихин намагається бачити у своєму житті позитивні сторони й жити спокійно. А Раскольникова зовсім не задовольняє його життя. Він хоче чогось іншого, не зовсім добре усвідомлюючи, чого саме.
«Я думаю: як прекрасні земля й на ній людина» (по творчості Ч. Айтматова й В. Распутіна)
Сьогодні неможливо відкрити газету й не прочитати в ній статтю про чергову екологічну проблему - результаті непродуманих дій людини. Статті про висихання Севана й Аралу, про вмирання Волги, про вирубання тайги, про стоншення озонового шару в атмосфері Землі. Так чи мало про що ще! Кожний з нас щодня вдихає фенол, сірководень, свинець, цинк і інші смертельні для людини хімічні речовини й з’єднання. Ми повинні визнати, що прийшов час, коли природа, змушена захищатися від непродуманих, нерозумних дій людини, починає знищувати його. І робить це вона по-різному: небувалими повенями, сильними землетрусами, підвищенням середньорічної температури, а виходить, зміною клімату. Але найстрашніше, що робить природа з людьми, - це позбавляє їхнього розуму. Людина діловито підрубує сук, на якому сидить сам, не усвідомлюючи гибельности свого заняття
«Його зарили в кулю земний, а був він лише солдат…» (5)
Велика Вітчизняна війна залишила в серцях людей глибоку рану, що кровоточить. По сьогоднішній день спогаду про ті страшні дні палять серця. Через стільки років люди з жахом згадують ті жорстокі, жахливі дні. Німці не щадили нікого: ні дітей, ні жінок, ні старих, а солдат тим більше. Завдяки героїзму, сміливості й патріотизму наших солдатів, завдяки тому, що вони не allsoch. ru 2001-2005 боялися дивитися смерті в очі, що віддавали життя за мир на землі, ми перемогли
Людина в ранніх оповіданнях А. М. Горького
Людина в ранніх оповіданнях А. М. Горького. Ранні оповідання Горького наповнені романтизмом, і образ людини в них теж трохи романтичен. Для нього вище всього волелюбність і гордість. Читаючи оповідання «Макар Чудра», ми зустрічаємося саме з такими героями, тільки, крім волі й гордості, Горький дарует їм незвичайну красу
Образ князя Мишкіна в романі ф. М. Достоєвського «Ідіот»
В основі роману “Ідіот” лежить спроба зобразити тип людини, що достигли повної духовної й моральної гармонії. В “Ідіоті” Достоєвський спробував зібрати разом всіх представників сучасного суспільства й показати, що як би не відрізнялися їхні ідейні погляди на що відбувається, є все-таки близькі риси й у позитивних, і в негативних поривах. Вся ця спільність пов’язана із двоїстою природою людини. Головний діючий персонаж добутку - князь Мишкін, що вертається після тривалого лікування за кордоном у клініці для душевнохворих. Достоєвський дуже мало оповідає нам про самого князя Мишкіні
ФИЛОСОВСКАЯ КОНЦЕПЦІЯ ЧААДАЄВА П. Я
Петро Якович Чаадаєв є одним з яскравих представи- телей филосовской думки Росии західницького напрямку. Він завжди привертав увагу істориків руской думки. Правда раніше інтерес цей викликався більше однією стороною його творчості, - його скептицизмом у відношенні Росії, як це виразилося в єдиному з "филосифических листів" надрукованому при житті автора. Світовий читач довгий час був не має змоги уз- нать розвиток і суть филоствской концепції Чаадаєва, тому що опубліковано був тільки один лист при житті. Крім того, самі писема вважалися загубленими й знайдені були тільки в 1935р. кілька листів не було опубліковано, тому що в них Чаадаєв по- ложительно озивається про релігію. Перейдемо до вивчення концепції Чаадаєва. Чаадаєв є яскраво вираженим релігійним філософом, тому ввійти в систему Чаадаєва можна, поставивши центрі всього його релігійну установку. Не дивлячись на релігійність, Чаадаєв не є богословом, він сам говорить:" Я, віддяка Богові, не богослов і не законник, а просто християнський філософ". У Чаадаєва була натура жагуча й зосереджена, нату- ра искавшая діяльності, але не зовнішньої, не дріб’язкової, не випадкової а цілком і до кінця натхненої християнством. Якщо один з величайшихмистиков християнського Сходу(св. Іса- ак Сирианин) глибоко почував "пломінь речей", то до Чаадаєва можна застосувати ці чудові слова так: він глибоко чувс- твовал "пломінь історії", її священний плин, її містичну сферу. У теургическом сприйнятті й розумінні історії вся своєрідність і особливість Чаадаєва. По теургической установці, Царство Божие будується при живій участі людей. Основна богос- Царства Божия, понятого не у відриві від земного життя, а в исто- рическом втіленні, як Церква. Дія християнства в исто- рии багато в чому залишається таємничим, по мысти Чаадаєва, тому що діюча сила християнства укладена в "таємничому його 2 - єдності"(тобто в Церкві). Виходячи з теургической оновы сыоей концепції, Чаадаєв ре- шительно захищає волю людини, відповідальності його за ис- торию(хоча історичний процес таинствено й рухається Промыс- лом), і тому рішуче виражає проти "марновірної ідеї повсякденного втручання Бога". Ніж сильніше почуває Чаа- даев релігійний зміст історії, тим наполегливіше затверджує від- ветственность і волю людини. Але тут його філософські пос- троения опираються на його антропологію, до короткого викладу якої ми зараз і перейдемо. "Життя (людини, як) духовної істоти,писав Чаадаєв в одному зі своїх "Философических листів",обіймає собою два мири, з яких один тільки нам ведений".Однією стороною челов- століття належить природі, але іншої піднімається над нею, але від "тварини" початку до "розумного не може бути еволюції". Вищий початок у людині, насамперед, формується бла- годаря соціальному середовищу. Людина глубочаеше пов’язаний із суспільством незліченними нитками, живе обной життям з ним. Без сляния й спілкування з іншими людьми ми були б з дества позбавлені розумності й не відрізнялися б від тварин. Із цього визнання істотний- ний і глибокої соціальності людини Чаадаєв робить чрезвычай- але важливі висновки. Насамперед,"походження" людського розуму не може бути зрозуміле інакше, як тільки у визнанні, що соціальне спілкування вже містить у собі духовний початок, - інакше кажучи, не колективність сама по собі творить розум у нових людських істотах, але світло розумності зберігається й передається через соціальне середовище. З одного боку, індивідові- альное емпірична свідомість, а, з іншої, те, що реально входить у людину від спілкування з людьми, з істоті своєму виходить від того, що вище людей від Бога. Із цієї подвійної залежності людини(від соціального середовища, від Бога)відбувається не тільки пробудження розуму в людині, але тут же перебувають і коріння його моральної свідомості."Всі бдаго, що ми робимо, є наслідок властивої нам здатності підкорятися невідомій силі".Цей супра-натуралізм не переходить в окказионализм у Чаадаеваили якусь бпредопределенность, - навпаки, Чаадаєв усіляко затверджує реальність волі чоло- 3 - століття. Однак воля людини несе в собі руйнівну силу й, щоб подіяла її руйнівна сила, вона(воля) має потребу в постійному впливі понад. Це вчення про 2страшної" силі волі в Чаадаєва коштує в найтіснішому зв’язку із вченням про пошкодження людини й всієї природи, вченням про первородний гріх. Для Чаадаєва "Субъек- тивных" розум повний "оманної самовпевненості"; ідеологія індивідуалі
зму помилкова по суті, і тому Чаадаєв без колі- бания заявляє: "Призначення людини знищення особистого б- тия й заміна його буттям цілком соціальним або безособовим". Гносеологічні погляди Чаадаєва, які він виразив лишб попутно, визначалися його критикою кантинеанства, з олной сторони, а, сдругой сторони, критикою Декертовской зупинки на емпіричній свідомості, що, по Чаадаєву, є "початок перекручене, покалічене, изврещенное сваволею людини". Для Чаадаєва джерело знання "зіткнення сознаний",інакше гово- ря, взаємодія людей. Чаадаєв, звичайно, не відкидає досвід- ного знання, але весь почуттєвий матеріал керується иде- ями розуму. Якщо реальність "вищої свідомості" коштує над свідомістю одельного людини, то ключ до цьому, крома самої матафизики людини, даний в еаличности історичного буття, як особою фо- рме буття. Чаадаєв підкреслював, що хричтианстово розкривається лише в історичному (а не особистому) бутті, але він робить і обрат- ный висновок саме історичне буття не може бути зрозуміле поза християнством. Зміст історії здійснюється "божественною волею, власт- вующей у століттях і провідний рід людський до його кінцевих це- лям".Це є концепція проведенциализма. По Чаадаєву творить- ся Царство Божее й тому історичний процес може бути зрозумілий лише в лініях проведенциализма. Але Царство Божие для нього діється на землі, того християнство й історичне по су- ществу, його не можна розуміти "потусторонне".Для чаадаєва (цього вимагала логіка його историософии) релігійна єдність історії припускає єдність Церкви: раз через Церкву входить божественна сила в історичне Буття, те, тим самим, вуста- навливается єдність самої Церкви. Звідси висока оцінка Запа- так. "На Заході все створено християнством". Висока оцінка західного християнства визначається в Чаадаєва цілком историсофскими, а не догматичними соображе- ниями. Гарячі й жагучі викриття Росії в Чаадаєва мають багато корінь, у них немає якої-небудь однієї керівної ідеї. Чаадаєв не зміг включити Росію в ту схему проведенциализма, какуб навівала історія Заходу. Чаадаєв відверто визнає ка- който дивний збиток у самій ідеї провіденціалізму: "Провиде- ние виключило нас зі своєї благодійної дії на чоло- веческий розум…, цілком надавши нас самим собі". У розвитку свого филосовского мировозрения Чаадаєв по-різному вирішував цю allsoch. ru 2001-2005 "загадку" Росії. На початку Він пришед до ви- воду, що Росія призначена для того, що-би послужити уро- кому для іншого людства. Саме ця позиція варажна в першому з "Философических листів"(которе було опубліковано). Далі ці думки в Чаадаєва здобувають більшу визначений- ность, він приходить до переконання, що черга для Росії ще виступити на поприще історичної дії ще не наступила. Далі він розвиває думку: "Провидіння зробило нас слиш- кому великими, щоб бути егоїстами. Воно поставило нас поза ин- тересов национильностей і доручило наминтересы людства". Вся значущість (для росіянці думки) побудов Чаадае- ва в тім і складається, що цілий ряд великих мислителів Росії вертався до тем Чаадаєва, Хоча його рішення цих тим мали порівняно мало прихильників.
Вірш Л. С. Пушкіна «Поет». (Сприйняття, тлумачення, оцінка.)
Початок «золотого століття» російської поезії ознаменував своєю творчістю А. С.Пушкін. Роль Пушкіна надзвичайно велика. Майже завжди він був новатором і першовідкривачем, набагато рідше продовжував чиїсь традиції. Самобутність, неперевершений талант поета дозволили йому позбуватися від великовагових рим його вчителя, В. А.Жуковського знайти свій власний стиль. Необхідно сказати, що творчість Пушкіна являє собою спіраль із трьох циклів - трьох етапів життя поета. Жоден з мотивів творчості Пушкіна ми не побачимо в статиці. Всі теми, починаючи з теми дружби й любові й закінчуючи темою призначення поезії. Перебувають у постійному розвитку. Вірш «Поет» (1827г) ставиться до другого етапу творчості А. С.Пушкіна. Незважаючи на те, що до тридцяти років пріоритети Пушкіна не (?) ясні, він перебуває в постійному пошуку себе, сенсу життя, вірш «Поет» повною мірою відбиває авторську позицію відносно призначення поезії, місії поета. Вірш це містить у собі важливу думку. На думку Пушкіна, поезія полягає в тому, щоб у віршах переказувати свої звичайні почуття й думки. З перших же рядків Пушкін визначає вищу мету поета - творця. Пушкіна говорить, що поезія це щось інше, як «священна жертва», дарунок поета - «свята ліра». Пушкіна не приховує, що сам поет, будучи лише глашатаєм, вісником Аполлона, не є хазяїном свого дарування. Він лише маріонетка в усі права захищені 2001-2005 руках богів. Композиційно вірш чітко ділиться на дві частини. Перша частина описує «незначну» життя поета «у турботах суєтного світла». Поет у житті може нічим не вирізняться від звичайних людей і «меж дітей незначних миру, бути може, всіх ничтожней він». Але це тому, що не проявляються його особливі властивості як поета, що його «душа» спить, а виходить, і «мовчить його свята ліра». Однак поет не в змозі викликати натхнення, він не може писати вірші тоді, коли йому цього захочеться. І поет приносить у жертву свою долю, своє життя. Читач бачить, що щоденність і сірість навколишнього світу «перетворюють» поета. І перед нами вже хтось «легкодухий» і «незначний», не здатний на велике й прекрасне. Далеві у вірші треба сполучник умов «але». Наступний чотиривірш є «перехідним» і «суєтного світла» у мир поезії. По суті ми стаємо свідками прихожі до поета натхнення. Але лише божественне дієслово До слуху чуйного торкнеться, Душу поета стрепенеться, Що Як пробудився орел. Пушкіна знову показує мінливість поета, вона не володіє собою й по першому заклику підкоряється «божественному дієслову». З іншого боку, саме із цього моменту починається «динамічне життя» поета. До приходу натхнення він «вкушав хладный сон», не діяв. Але поет все-таки є рабом, лише провідником між миром богів і миром людей. Всі, чим він володіє «чуйний слух». Завдання поета - почути й донести до людей «дієслово» богів. Отже, читач бачить опис зовсім іншого, ніж у першій частині вірша, поета. Він тужить «у забавах миру, людський цурається поголоски». Спляча доти «душу поета» прокидається, і отут тільки проявляються його величезні можливості, його високі якості, не тільки поетичні, але й людські: мудрість, проникність, глибина почуття, шляхетність. Тужить він у забавах миру, Людський цурається поголоски, До ніг народного кумира Не хилить гордої голови, Біжить він, дикий і суворий… У поеті - творці ми бачимо також риси романтичного героя, «збентеженого», що жадає волі. У своєму вірші «Поет» Пушкін висловлює й підтверджує думка про утилітарність мистецтва, про чисте, вище призначення поета. Поет же показаний служителі духовності, що прагне до досконалості у всім. «Ціль мистецтва - ідеал, а не мораль», саме до теми місії поета ставиться дане висловлення А. С.Пушкіна. На мій погляд, у вірші «Поет» Пушкін прагне показати два «я» поета, два «я» самого себе. Однак і тої ж людини Пушкін показує у двох різних ситуаціях, у двох же іпостасях з’являється перед нами поет. Спочатку «меж дітей незначних миру [...] всіх ничтожней він», потім творець перетворюється в « орла, щопробудився,». Однак розрив між життєвим поводженням поета й змістом його творчості Пушкін зовсім не виправдується. Велич у поезії не припускає малодушності в повсякденному житті. Пушкіна лише констатує, що такий розрив імовірний і не можна судити поета тільки по його життєвих учинках. У фіналі вірша Пушкін зображує «широкошумные! діброви», «берега пустельних хвиль». Поет шукає самітності, гармонію він знаходить лише в об’єднанні із природою. Таким чином, у своєму вірші «Поет» Пушкін торкається теми єднання й нерозривного зв’язку людини й приро
