Останній висновок - про політичну мету морально-релігійних закликів "Віх" - може здатися парадоксальним у справжній стадії наших міркувань. Яким образом протест проти "політики", проти "перебільшеного інтересу до питань громадськості" (79), в ім’я "першості духовного життя над зовнішніми формами гуртожитку" може керуватися теж політикою, тільки особливого роду, і притім ще в тій самій області, що безпосередньо стосується "духовного життя" у самому інтимному її прояві - у релігії?

Але ми переходимо тепер до другого обвинувачення "Віх" проти інтелігенції, - і це обвинувачення вже цілком уводить нас у ту ж область політики. Інтелігенція, та сама інтелігенція, що винна в "зайвому захопленні" питаннями громадськості й "зовнішніми формами гуртожитку", не тільки безрелігійна, але й безгосударственна. "Відщепенці" від віри є й відщепенцями від держави.

На питання наш: відщепенці від якої віри? - ми одержали не цілком виразний, але проте досить зрозуміла відповідь: від історичної віри. Чи можна думати, що й докір у відщепенстві від держави означає - від історичної держави?

Коли в третьої Гос. Думі депутати Марков 2-й, Пуришкевич, Шульгін дорікають нас в антидержавності й анархізмі, коли ті ж докори лунають зі стовпців урядового офіціозу або з вуст одного зі членів кабінету, то ми вже знаємо, що це значить. "Державу" ототожнюють, по-перше, з "урядом", по-друге, з певної, саме старою формою державності. І в цьому змісті докір цілком ґрунтовний. Але тільки ті, до кого він звернений, приймають його не як докір, а як точне визначення їхньої політичної ролі й завдання. Дійсно, російська інтелігенція (а потім і "опозиція") майже із самого свого виникнення була антиправительственна й історичній державі противополагала правове. Можливість припинити атот віковий розлад представлялася рідко й завжди проходила невикористаної. Так було в перші роки царювання Катерини II, Олександра I і Олександра II. Не можна заперечувати, що така незмінність раз зайнятий позиції - породила в інтелігенції відомі політичні навички, які звичайно відсутні при нормальних умовах політичного життя. Зникнути ці наслідки можуть тільки разом з їхніми причинами, що породили. Нападати на них поза цим природним і нерозривним зв’язком - значить займатися досить марним заняттям.

Очевидно, однак же, що автори "Віх", з яких деякі приймали самі видну участь у боротьбі за правовий лад, говорять про "антидержавність" нашої інтелігенції не в цьому - або, принаймні, не зовсім у цьому, а в якому-небудь іншому змісті. У своєму полемічному "шаленстві" вони, на жаль, і тут не встигають точно формулювати свою думку. Але деякі вказівки від них одержати можна.

Усього яськравіше й определеннее формульоване обвинувачення в бездержавності в П. Б. Струве, підтримуваного Булгаковим.

Бездержавність інтелігенції обоє вони ставлять у зв’язку із протидержавними елементами російської історії, з "темними стихіями", які "із працею переборювалися російською державністю" і в які тепер "інтелігентське просвітительство будить інстинкти, що дрімали, повертаючи Росію в хаотичний стан". П. Б. Струве дає засуджуваному їм явищу й історичне ім’я. Він називає цей "елемент, що вносив у народні маси анархічне й протидержавне шумування", - "злодійством". Цей термін політичної думки XVII століття часто вживається, втім, і з кафедри 3-й Державної Дума. Російська інтелігенція є "історичний спадкоємець" політичного "злодійства" XVII століття, козацтва, "вольниці", по термінології Михайлівського *.

* Тут, як і в багатьох інших випадках, автори "Віх" оперують популярними поняттями, пущеними в оборот їхніми супротивниками, з якими двадцять років тому вони вступили в полеміку.

Можна було б нагадати П. Б. Струве, що поняття політичного "злодійства" XVII століття ширше, ніж він припуськає. Під ним, крім "соціального" злодійства степових емігрантів Моськовської Русі, розуміє ще й дійсно "політичне" злодійство боярських і дворянських конституціоналістів. Саме це останнє "злодійство" мають на увазі ті народні пісні про царя Івана IV, у яких цей перший представник демагогічного абсолютизму обіцяє "повиводити зраду з Російської землі". Моськовської влади вдалося те, чого, за інших обставин, не вдалося графові Вітте: здійснити загальнолюдське гасло: divide et impera. Одне "злодійство" вона дуже мистецьки побила іншим: служиві верхи - селянською демократією, а селянську демократію-служивим дворянством **.

** Див. про це докладніше в "Нарисах" III, I і в Russia and its crisis, 353-357. Французький переклад: La crise russe, с. 259-262.

Якщо П. Б.Струве завгодно бачити в ідеології дворянського й демократичного "злодійства" XVI і XVII століття зародки пізнішої інтелігенції, проти цього можна було б і не заперечувати, але з однією умовою. Тоді довелося б або з "злодійства" політичних і соціальних ідеологів старої Русі зняти одиум "противогосударственности", або дійсно покласти цей одиум на всю російську інтелігенцію, але тоді вже в змісті, тотожному з Пуришкевичем і Марковим 2-м.

У дійсності справа поки так далеко не йде. Ми бачили, як П. Б. Струве звужує поняття тої "інтелігенції", до якої він відносить свої докори. Зрештою, на цю, вузько обкреслену, групу падає й обвинувачення в "відщепенстві, відчуженні від держави й ворожості йому" (с. 131). Антидержавність убачається "в абсолютному виді - в анархізмі", а в "відносному - у різних видах російського революційного радикалізму". Під останнім розуміють насамперед "різні форми російського соціалізму". Дуже тісно визначаються й хронологічні межі антидержавного відщепенства російської інтелігенції. "Ідейно" воно підготовлено ще в 40-х роках, але практично виявилося "у момент державного перетворення 1905 року" або навіть, ще точніше, після 17 жовтня цього року. Швидкість перемоги "подіяла опьяняюще на інтелігенцію; вона уявила себе хазяїном історичної сцени" і виявила свій "безрелігійний максималізм".

Pages: 1 2 3 4 5 6