Про непізнаваність миру й панування в ньому ірраціонального, про безсилля добра говориться й у п’єсі «Анатэма» (1910). Розгубленими, болісно- надламаними, що втратилися цілей і цінностей виступають у творах Андрєєва й ті, хто зберіг ще здатність до протесту й дії. До рішення «погасити вогні» приходить есер-терорист: «Якщо нашими ліхтариками не можемо освітити всю тьму, так погасимо ж вогні й усе поліземо втьму.

Якщо немає раю для всіх, те й для мене його не треба» («Тьма», 1907). Не борються, а тільки бунтують («Цар Голод», 1908) люди праці, нічим по суті не відрізняючись від своїх «попутників» - декласованих елементів, які підпалюють картинні галереї, бібліотеки; селяни в авт. ремарках подібні людиноподібним, у робітників «слабко розвинена голова з низьким чолом». В анархічний авантюризм і бандитизм вироджується колишня революційність у героя роману «Сашка Жегулев» (1911). Нарешті, характерно й те, що саме в ці роки А. створює один із кращих добутків про смерті у всесвітній літературі (оповідання «Елеазар», 1906).

У той же час Андрєєв залишається ворожим реакційному табору: він публікує, із присвятою Л. Толстому. «Оповідання про сім повішених» (1908), обличающий урядових репресій, підтримує нелегальний фонд в’язнів Шлиссельбургской міцності, приховує у своєму будинку (побудованому в 1908 у фінському селі Ваммельсу) революціонерів. Рішуче дистанціюється він і від тенденції до розвінчання революції як такий, до окарикатуриванию образів її діячів. «Ідею «Царя Голоду»,- коректує він в інтерв’ю, пафос цієї п’єси, - зрозуміли як оголошення банкрутства революції

Може бути, я сам до відомого ступеня винуватий у тім, що так зрозуміло. Я не дав ясно зрозуміти, що тут мова йде тільки про простий бунт, а не про щиру революцію» (Літ. спадщина. Т.72. С. 310). Суперечлива й литературно-эстетическая позиція Андрєєва. Захищаючи волю творчості, право художника виражати будь-які погляди й настрої, він запрошує в збірник «Знання» і А. Блоку, якого цінував і любив більше всіх із сучасних поетів, і Ф. Сологуба.

И коли Горький «повстав» проти їхньої участі, Андрєєв склав із себе звання редактора цих збірників. З іншого боку, ставши співробітником, а в 1907-09 і редактором модерністського альманаху «Шипшина», вона відхилив романи Б. Савинкова «Кінь блідий» і Сологуба «Навьи чари». Вони були все-таки опубліковані в «Шипшині», і Андрєєв відмовився від подальшого редагування цього видання

Складними, що відрізнялися й зовнішньої, і внутрішньою суперечливістю, виявилися властиво творчі зв’язки Андрєєва із символізмом, його філософією, етикою й естетикою. Він високо цінував у символістах те, що вони люблять літературу, «бути може, навіть більше, ніж ми, тому що затверджують її самоцілісність, працюють над нею невпинно, термосять її щогодини». І в той же час насторожує «їхня відірваність від мас» - «всі вони не демократичні» (Літ. Спадщина. Т. 72. С. 292). Правда, у своїй автобіографії (написаної від третьої особи) Андрєєва визнавав, що «за формою писань, по темах своїм, по напрямку думки він так само далекий від народу».

Але саме по напрямку думки, за формою, по образно-стильовому ладі своїх творів Андрєєв рушив по шляху, відмінному від художніх шукань російського символізму. Естетика символізму опиралася на постулати ідеалістичної філософії про паралелізм «феноменів», даних почуттєвому досвіду, і «ноуменів», що осягають одкровенням духовних сутностей: Андрєєв залишився байдужий до цього навчання. І тому символісти, відзначивши в його добутках «дотик громадськості до релігії» (Мережковский Д. С. У мавпячих лабетах // Мережковский Д. С. У тихому вирі. М., 1991), не визнали його «своїм»: «Містика Достоєвського в порівнянні з містикою Андрєєва - сонячна система Коперника в порівнянні з календарем» (Там же). Символізм думав «наслідувальне відтворення спостереженого», «феноменів», «постійним субстратом художньої творчості» (Іванов Вяч. Борозни й межі. М., 1916. С. 252), виявляючи в цьому збіг з естетикою реалізму, і застерігав проти будь-який иносказательности, проти «небезпеки алегоризму, що вбиває мистецтво»

Андрєєв уже в ранніх добутках прибігає до алегоричної образності. Природа власного творчого дарунка мислиться Андрєєвим такий, що він ніяк «не міг цілком виразити своє відношення до миру в плані реалістичного листа … я внутрішньо, по суті моєму писательски- людському, - я не реаліст» (Літ. Спадщина. Т. 72. С. 541). Всі категоричнее й різкіше розходити з «знаньевцами», Андрєєв розробляє прийоми й принципи не образотворчого, а виразного листа

Стилеобразующими його домінантами стають не риси й прикмети реальних характерів і ситуацій, а експресивні деталі, слова підвищеного емоційно-оцінного фарбування, «гипнотизирующий» (Горький) ритм. Так, його роман «Сашка Жегулев» настільки переповнений стихією ліризму, що виламується з рамок епічного жанру. Для своїх драм Андрєєв шукає нові форми, що синтезують літературу й інші види мистецтва

Пошуки ці приводять до насичення його п’єс граничною умовністю, алегоріями. «Питання про окремі індивідуальності якось вичерпаний, відійшов,- писав він В. В. Вересаєву,- хочуться всі ці різношерсті індивідуальності так чи інакше, войною або миром, зв’язати із загальним». Так, в «Житті людини» персонажі не мають навіть власних імен - це Вороги, Друзі, Гості, Хтось у сірому… «Взагалі, - писав Андрєєву з докором Горький, - ти занадто оголив твоєї людини, віддаливши його від дійсності, і тим позбавив його трагізму, плоті й крові» (Літ. спадщина. Т. 72. С. 276). Не прийняли його п’єс і в таборі символістів. В. Брюсов, виражаючи загальну думку редакції їхнього органа журналу «Терези» писав: «Ми вважаємо «До зірок» безумовно невдалої, просто поганою річчю… Це сцени мертвонароджені, ходульні, шаблонові» (Лист Чулкову. 1906. 19 квіт.).

Андрєєв лише констатував факт, коли в одному з листів 1908 горестно ремствував: «у всіх поверхах російського літературного будинку … мене лають» (Літ. спадщина. Т. 72. с. 307). І сам письменник, і критика перебільшували глибину його розмежування з реалізмом, тим більше що Андрєєв мав на увазі «догматичний реалізм» (монодрама «Реквієм». 1917. С. 261), а в п’єсах «Дні нашого життя» (1908), «Анфіса» (1909), «Катерина Іванівна» (1913) вертається до реалістичного листа, наповнюючи ці драми побутовим і психологічним змістом, відводячи інтризі традиційну роль у побудові сценічної дії. Але це «повернення» не вирішувало болісного для письменника питання: «Я не реаліст. Хто ж я? Містик?» (Там же. С. 260). Відповідь - у тім зв’язку, яка виникла між його творчими досвідами й занародженої на початку 20 в. експресіонізмом

У силу особливостей свого літературного дарування й творчої особистості Андрєєв виявився сприйнятливим до різних художніх тенденцій і сполучив у своїй творчості явища декількох напрямків літератури початку століття. Показова щодо цього зв’язок творів Андрєєва із творчістю письменників-«неореалистов», тісно соприкасавшихся й з реалізмом і з модернізмом, зокрема його молодших сучасників і багато в чому послідовників - Б. Зайцевим і С. Сергєєвим-Ценським. Цих письменників зближали з Андрєєвим (крім численних перекликів у сфері поетики) подвійність трактування явищ життя - одночасно й підлягаючому поясненню й неизъяснимо таємничої; множинність, що йде від Чехова, правд, жодна з яких не скасовує інший

Відособлене положення Андрєєва серед суспільних літературних рухів, «надмирне» зміст багатьох його добутків привели до того, що популярність письменника, читацький інтерес до нього, широкий і пекучий у перше десятиліття століття, явно впали. «Часом, - рефлектирует Андрєєв,- я … думаю, що я - просто не потрібний». З тим більшою захопленістю й пристрастю віддається він приватного, сімейного життя - фотографує, малює, робить на яхті прогулянки по Фінській затоці. 1-ю світову війну Андрєєв сприйняв і привітав як «боротьбу демократії всього миру із цезаризмом і деспотією, представником якоїсь є Німеччина» (Лист И. Шмельову, 1914, верес.).

Він призиває «залишити осторонь боротьбу із царатом», засуджує як «украй обурливу» пораженську позицію Горького (там же) і чекає від всіх діячів російської культури твердого й сміливого твердження волі до війни й перемоги. Андрєєв стає співробітником газети Рябушинских «Ранок Росії», органа ліберальної буржуазії, а в 1916 - редактором літературного відділу газети «Російська воля», організованої при сприянні уряду великими капіталістами, але при цьому займає там досить незалежну позицію

Pages: 1 2